Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 222

Відчуваючи, що ноги підкошуються, Анна присіла з Елею на крісло. Мала відразу потягнулася до пер, каламаря і пляшечки з чорнилом, проте Анна навіть не зауважила того. Руками, які дрібно тремтіли, розгорнула лист і пробігла очима декілька перших рядочків.

«Анна, кохана моя дівчинка, не знаю, як там все складатиметься, може, нехотячи зроблю тобі прикрість, але ти не повинна мати до мене жаль за це. Роблю так не тому, що хочу тебе скривдити або ж не люблю понад усе на світі, а тому, що маю певні обов’язки та переконання. Сподіваюся на розуміння від коханої жінки. Не переживай, я подбав про тебе і про всіх без винятку своїх дітей. Декілька тижнів тому переписав заповіт і, якби щось сталось…»

Анна розпачливо відкинула від себе аркуш паперу. Він знав… Він подбав… І не зараза він після цього? Усе знати і свідомо нічого їй не сказати.

Користаючи з того, що ніхто її не зупиняє, Еля одним швидким рухом схопила аркуш паперу, на якому стояла пляшечка з чорнилом, і різко потягнула все це до себе.

— Не руш. Чуєш? — намагаючись на льоту впіймати пляшечку з чорнилом, Анна прикрикнула на малу так голосно, що та, злякавшись, гірко розплакалася. — І чого тобою товче? Бачиш, що наробила?

Анна спробувала промокнути носовичком велику чорнильну пляму, яка розтікалася по столу і скрапувала краплями на килим, проте лише забруднила руки і розмазала чорнило по стільниці. Врешті все облишила і розпачливо пригорнула до себе Елю.

— Ну, скажи, як він міг таке нам зробити? Як?

Те, що Адам намагався подбати про них усіх, чомусь не пробудило в Анни жодних сентиментів, хіба глухе роздратування. Хто дав Адаму право розпоряджатися її життям на свій розсуд? Думає, що його маєтки можуть щось компенсувати? Навіщо їй взагалі всі ці маєтки, якщо його не буде поряд?

Прикривши за собою двері кабінету, Анна повернулася до кімнати і знов нервово заходила з кутка у куток.

Якийсь час Зоня мовчки спостерігала за нею, потім їй терпець урвався.

— Може, присіли б? До вечора впадете від утоми.

Неуважно глянувши на неї, Анна лише рукою махнула.

— Якої ще втоми? Нічого мені не станеться. Мені легше, коли я ходжу.

— А пані не боїться, що від нервів молоко перегорить? Ваша Еля вже велика, а Яся ще зовсім маленька.

Мимохіть торкнувшись рукою грудей, Анна на мить зупинилася.

— Перегорить? Що ви таке кажете? У мене багато молока. Не перегорить.

Напружено прислухаючись до віддаленого гарматного обстрілу, Анна спробувала опанувати страх. Сама розуміла, що так розпускатись не можна, що це безглуздо, нерозумно, не має жодного сенсу, проте змогла трохи заспокоїтися аж тоді, коли обстріл нарешті припинився.

— Чуєте? Здається, все, — вслухаючись у несподівану тишу, проговорила Анна. — Місто капітулювало. Хоч би не стріляли в тих, хто потрапить під гарячу руку.

Зоня кинула погляд у вікно.

— Але горить… І сильно… Стільки диму. Самі подивіться.

Намагаючись не втратити залишки самовладання, Анна навіть не глянула у вікно. Не мусила бачити того, що було на вулиці, — гострий запах згарища та диму відчувався навіть всередині помешкання. І це тут, ледь не в передмісті, а що вже діється там.