Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 218

— Коли я таким займалася? Мені й тут непогано.

— Звичайно, а якщо розумно поводитись, то буде ще краще.

— То я піду обід варити?

Адам байдуже знизав плечима.

— Цікаво, коли я ще й цим керував? Від сьогодні тут є кому керувати кухнею.

Коли вони з Адамом залишилися в кімнаті самі, Анна сердито глянула на нього. Отже, він навіть не намагається приховувати від куховарки правду. Зрештою, не мала жодного бажання сперечатись і тим паче з’ясовувати, як він уявляє її становище тут. Сама не знала, що хотіла б почути у відповідь і чи взагалі хотіла б почути цю відповідь саме сьогодні.

— Даремно ти переживаєш, я ж тобі не кажу вже зараз брати на себе всі домашні справи. Приглядайся, звикай потроху.

— Так, але… — Анна спробувала щось заперечити, та знов передумала і змовчала. З-поміж усього іншого хатні справи її непокоїли чи не найменше.

— Поговоримо ввечері. Добре? — Адам теж не мав настрою до суперечок і, здається, кудись поспішав. — Маю залагодити декілька термінових справ. До речі, де і коли ти снідала?

Анна знов здивовано глянула на нього.

— Щойно, на кухні.

У відповідь Адам невдоволено скривився.

— Сподіваюсь, це таке вперше і востаннє. Від сьогодні їстимеш зі мною за одним столом. Не варто звикати до невластивого поводження. Щоб із тобою рахувалися, мусиш відповідно поставити себе у цьому домі. Між іншим, у тебе дивна манера спілкування з прислугою. Я б тобі не радив аж так сильно скорочувати дистанцію. Потім це вилізе тобі боком.

Знов не знайшовшись із відповіддю, Анна кивнула. Чи робитиме вона так, як каже Адам, ще не відомо, проте він, здається, налаштований доволі серйозно і хоче, щоб вона зайняла особливе становище у його домі. І нехай. Це таки краще, аніж зневага.

Розділ 3

Намагаючись переконати себе не надто перейматися викриттям, Анна якийсь час, проте, не наважувалася виходити з кімнати. Уже й Адам пішов з дому, а вона ще сиділа на ліжку і замислено спостерігала, як біля її ніг бавиться Еля. Наївно було сподіватися, що їхні з Адамом специфічні стосунки вдасться приховати від прислуги. Добре, якщо все обмежиться лише куховаркою.

На щастя, Зоня вирішила для власного спокою вдати, ніби нічого не бачила, не чула, не знає, не здогадується і бачити чи знати не хоче. Анну таке цілком влаштовувало, і вона теж вдала, що нічого особливого не сталося. Вже навіть налаштувалася на роботу, проте увагу привернув незвичний шум надворі. Десь не надто далеко гримнуло так, що ще трохи — і затремтіли б шибки у вікнах. Гримонуло раз, двічі… знову. Що це таке?

Здивовано глянула на куховарку, але та теж нічого не розуміла.

— Гроза, чи що? — сама себе запитала Анна і сама собі відповіла: — Ні, дурниці. Яка там гроза при кінці осені? Я вчора бачила гармати біля готелю Гофмана. Це обстріл!.. О Матка Боска, та ж Адам десь там.

Вона кинулася до вікна, яке виходило на вулицю. Навіть у цьому, зазвичай спокійному та тихому передмісті, тепер панував неспокій. Люди кудись поспішали, щось обговорювали, кудись бігли. А Адам? Уже майже година, як він вийшов із дому.

Анна з тріском розчинила вікно і, незважаючи на різке вранішнє повітря, яке відразу обпекло їй плечі холодом, вихилилася назовні. Вчора до обстрілу не дійшло. Може, зараз теж не дійде? Може, урядові війська лише лякають непокірне місто?