Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 194

Розпачливо притиснувши долоню до рота, Анна мовчки глянула на Адама. Так стукають на алярм, на нещастя, на біду — тоді, коли нікого вже не обходять чийсь спокій чи правила пристойності. Щось сталося. І, здається, щось дуже серйозне.

Схопивши з крісла шаль, а зі столика — свічник, Анна відштовхнула Адама, який хотів її затримати, і вибігла у передпокій.

Помешкання струсив ще один, ще дужчий удар у двері, і, ніби у відповідь на нього, у кімнаті заплакала Еля. Та що ж це таке?

Тремтячими руками Анна поставила свічник на стільчик, відшукала на поличці ключі і, з жахом прислухаючись до звуків за дверима, кинулася відмикати.

За мить двері розчинились, і Анна заціпеніла. На порозі стояла Тереза. То це вона так голосно гримала? Неймовірно.

Десь поверхом вище відчинилися двері в сусідів, але Анна, цілком дезорієнтована тим, що діялося тут, навіть не почула того.

Дивлячись перед себе розширеними від страху очима, вона раптом усе зрозуміла. Анеля народжує… Усе, догралися.

Прожогом кинувшись назад у кімнату, вона зіштовхнулась у дверях із Адамом.

— Ваша Анеля, здається, народжує… — забувши про те, що ніколи про це з ним не говорила, видихнула вона. — Там Тереза.

Вона озирнулась і мимоволі зауважила, що до помешкання вже зацікавлено зазирає покоївка сусідки з горішнього поверху, а на сходовому майданчику з’явився сусід із нижнього. О Господи, ще й це.

Метнувшись до вхідних дверей, Анна з тріском зачинила їх у них перед носом, а тоді, проігнорувавши спантеличений погляд Адама, побігла до малої, яка, злякавшись шуму, голосно плакала в колисці, проте взяти дитину на руки не встигла. Адам схопив її за плечі й повернув до себе.

— Ти знаєш? Хто тобі сказав? Чому ти мовчала?

Анна на мить злякано завмерла, але майже відразу опам’яталася.

— О Боже, хіба не однаково? Я сама побачила, — пояснювати щось Адамові під голосний акомпанемент дитячого крику не було сенсу. — Швидше йдіть туди. Потім поговоримо.

— Зачекай, а коли…

Край усім суперечкам поклала поява в кімнаті Терези. Вона кинула швидкий погляд на напівроздягнених коханців, тоді на розкиданий і безладно переплутаний між собою чоловічий та жіночий одяг, на дитину, яка заходилася від плачу в колисці, і не змогла приховати відрази.

— Ні сорому, ні совісті… В обох, — коротко оцінила вона ситуацію.

Тереза перевела погляд на Анну, яка злякано дивилася на неї.

— Дай дитині груди. Нехай не плаче. І все-таки, яка ж ти… — вона насилу втрималася від яскравого епітету. — Це ти так віддячуєш за добро?

Адам першим прийшов до тями і спробував втрутитися в ситуацію.

— Терезо, дай їй спокій. Маєш якісь претензії — кажи мені, а Анну не чіпай. Вона Богу душу винна.

Змірявши брата роздратованим поглядом, Тереза перевела подих.

— Кажеш, дай спокій? А чого ж ви всі біжите до мене, коли щось стається? Мастіть собі голову самі з вашими проблемами. Не хочете чомусь? Анеля, між іншим, народжує і хоче бачити тебе біля себе.

— Їй зарано, — мимохіть зауважив Адам. — Ще місяць… Щонайменше.

— Знаєш, дитина там того не знає і вже проситься на світ.