Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 146

Наступного ранку Анна намагалася поводитись якомога природніше і жодним словом чи вчинком не виказала перед Терезою того, з яким нетерпінням чекає, щоб та пішла з дому. Таки дочекавшись, швиденько перевдягнулася в теплу вовняну сукню, накинула на плечі кацабайку і вислизнула надвір.

Незважаючи на пізню осінь, на вулиці було доволі тепло, а під ногами так затишно шурхотіло жовте осіннє листя, що Анна мимоволі відчула себе майже спокійною, а ще на диво умиротвореною. Так, ніби жодних проблем у неї немає, а сама вона ясно знає, як складатиметься доля. Мінливе все ж таки життя. Минулого року саме у цей час усі її думки були зайняті лише Адамом. А як гарно тоді мріялося — безтямно, пристрасно, без жодного бажання вгамувати свою фантазію.

Потупившись, Анна злегенька торкнулася кінчиком парасольки сухого листочка у себе під ногами. Минулого року вона ще не знала, що мрії іноді мають паскудну властивість збуватися і що, здійснюючись, вони раптом перетворюються на щось зовсім протилежне до того, чим були, коли існували лише в уяві.

Вона підвела голову, глибше вдихнула повітря, яке пахло опалим осіннім листям, тоді підставила обличчя під лагідні сонячні промені. Можливо, Тереза справді знайшла правильне вирішення проблем і треба наважитися на шлюб із чоловіком, який погоджується дати своє ім’я чужій дитині. Принаймні, тоді ніхто не дорікатиме, що це дитя невідомо з ким нагуляне.

Невпевнено прочинивши хвіртку, Анна пройшла з десяток кроків і раптом зупинилася як вкопана. У подвір’ї бавилися діти Адама. Отже, він таки взяв їх до себе. А Анеля? Теж тут? Очевидно, що так. Це ж будинок її чоловіка.

Анна зробила крок назад, проте втекти не встигла, бо відчинилося вікно і вона побачила Анелю.

— Пані, я… — мимовільним жестом Анна притиснула руку до грудей. — Я лише хотіла…

На якусь частку секунди в очах Анелі промайнув подив, а може, й розгубленість, проте вона відразу опанувала себе.

— Мого чоловіка нема вдома. Можливо, ввечері… — вона прослідкувала поглядом за Анною, яка вже зробила крок до хвіртки. — Ні, зачекайте. Не йдіть… Люцино, донечко, проведи панну до нас додому.

Як загіпнотизована, Анна дивилася на дружину Адама. Слова майже не доходили до свідомості, проте жоден нюанс зовнішності та ситуації не залишився поза увагою. Ані по-домашньому просто зібране волосся, ані те, що шаль насправді прикриває не сукню, а дезабільє, і тим паче те, що Анеля визирає з вікна спальні свого чоловіка. Вони знов сплять разом? Зрештою, що заважає Адамові повернутися до дружини тепер? А може, він ніколи й не…

Раптом Анна відчула, як маленькі пальчики обережно взяли її за руку й обірвали калейдоскоп думок.

— А ви сьогодні знов побавитесь зі мною? — Дівчинка дивилася на неї знизу вгору своїми великими фіалковими очима й усміхалася. — Я покажу своїх ляльок? Ми з мамою вже всіх привезли сюди. А ще в мене є біла киця. Вона маленька і ще не вміє ловити мишей.

Анна глянула на дитяче личко, звернене до неї, і відчула, як серце боляче стискається. Ця дитина навіть не підозрює, що говорить із жінкою, яка дуже тяжко покривдила її родину і аж ніяк не заслуговує на прихильність.