Читать «Україна: історія» онлайн - страница 487

Однак позитивні зрушення невпинно продовжувались. Підтримка української суверенності проявлялася у чимраз ширших колах. У притаманній йому обережній і обачливій манері Леонід Кравчук почав виступати за перехід до самоуправління. В парламенті маленька, але дедалі зростаюча фракція депутатів, так званих суверен-комуністів, стала новітньою версією «націонал-комуністів» 1920-х років. До того ж, як показав березневий референдум 1991 p., навіть чимало росіян та інших неукраїнців у республіці не мали б нічого проти суверенності, якщо б вона змогла підняти рівень життя.

У міжнародному плані також відбулися підбадьорюючі зміни. Поколіннями світ з твердою постійністю мовби не помічав України та українців. Але коли ставало все очевиднішим те, що СРСР розпадеться на складові частини, домагання його другої за величиною республіки викликали щораз більшу увагу. Це відбилося, зокрема, у візиті американського президента Джорджа Буша до Києва у липні 1991 р.

Все ж таки влітку 1991 р. відчуття загальної апатії було дуже помітним. Економіка перебувала в критичному стані, наростали сумніви щодо її спроможності нагодувати населення найближчої зими. Тим часом у політичному календарі України вимальовувалися обриси трьох ключових проблем: розробка нової конституції, вибори президента і, що найважливіше, проблема нового союзного договору, який би передавав республікам значно більшу владу в докорінно перебудованому і децентралізованому Союзі. Вагомість запропонованого союзного договору для України важко було б перебільшити: постало питання, чи зможе Україна стати повноцінною, суверенною і незалежною державою. Те, що незабаром буде прийняте переломне, вирішальне рішення, було очевидним. Але неясним залишалося те, хто зможе його прийняти і яким воно врешті буде.

19 серпня 1991 р. комуністичні послідовники «твердого» курсу здійснили відчайдушну спробу державного перевороту. Інтернування Горбачова в Криму, створення так званого Державного комітету з надзвичайного стану, який за підтримки своїх прихильників у комуністичній верхівці, армії та КДБ перейняв би контроль над союзним урядом,— усе це мало на меті зберегти, наскільки це можливо, старий порядок.

Плани змовників одразу ж зіткнулися з рішучою протидією російського президента Бориса Єльцина та його прихильників у Москві. На відміну від них Леонід Кравчук дотримувався обережної, невизначеної політики: оголосивши, що надзвичайний стан не стосується України, він все ж не зайняв позиції, відкрито ворожої до ДКНС. Уже 21 серпня стало зрозумілим, що спроба перевороту не вдалася. Але, незважаючи на свою короткочасність, ця подія мала далекосяжні наслідки.

По суті, спроба перевороту додала росту процесам, які мали б бути припинені. Вона повністю скомпрометувала оборонців старого порядку і особливо комуністів. Крім того, непорушні засади радянського (і російського) централізму, які дозволяли невеликій кремлівській кліці вирішувати долю багатьох націй, також зазнали краху. Одне слово, завдяки поразці перевороту фундаментальні підвалини радянського режиму перестали існувати.