Читать «Україна: історія» онлайн - страница 480

Уряд «піклувався» й про те, щоб на нових місцях українці не селилися компактними громадами. В одному селі розташовували лише декілька сімей. Спочатку вони не отримували землі й були змушені працювати на поляків. На початку 1950-х років українцям було дозволено придбати найгірші з колишніх німецьких земель. Ситуацію ускладнювало те, що новоприбулі українці зіткнулися з шаленим антиукраїнізмом, який був особливо поширений серед поляків, депортованих із Західної України. Щоб уникнути дискримінації, українці були змушені приховувати свою національність, утримуватися від спілкування рідною мовою й навіть утаювати своє походження від власних дітей. Одним словом, невелика й беззахисна українська громада в Польщі була змушена розплачуватися за століття польсько-українського антагонізму.

У 1956 р. Варшава пішла на деякі поступки українцям. Можливо, уряд зрозумів, що вони вже не загрожують безпеці держави, чи урядовці винесли уроки з помилок в національній політиці, що їх зробив передвоєнний уряд Польщі. У 1956 р. було дозволено видавати українську газету «Наше слово». Одночасно виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), що перебувало під пильним наглядом міністерства внутрішніх справ. І газета, й товариство отримують значні державні субсидії. Сьогодні «Наше слово» має приблизно 8 тис. передплатників, а УСКТ налічує близько 4,5 тис. членів.

Абсолютно аполітичне, УСКТ займається переважно фінансуванням майже 50 українських хорів і танцювальних ансамблів. Щороку воно організовує популярні фестивалі української пісні та музики. Однак можливості товариства щодо розширення освіти для українців куди скромніші. У 1970 р. лише близько 5 % українських дітей у Польщі навчалися рідною мовою. Існує український ліцей у Легніці й педагогічний ліцей у Бартошице, що готує вчителів української мови. Та через брак українських шкіл більшість їхніх випускників не можуть знайти роботу за фахом. У Варшавському університеті, як і в деяких провінційних університетах, на філологічному факультеті працює українське відділення. Працює й група визначних науковців та викладачів-українців. Втім, і деякі науковці-поляки довели свою здатність об'єктивно висвітлювати питання українознавства.

Однак цілком очевидно, що старі рани ще не затягнулися. Хоча серед польської інтелігенції помітні певні зрушення, в цілому антиукраїнізм залишається поширеним явищем. Часто з'являються книги, статті та фільми, що таврують «варварство бандитів УПА» (та й загалом усіх українців). Українці мають можливість зробити кар'єру, але для цього бажано зректися свого національного походження. Намагання українців-переселенців повернутися на землю своїх предків постійно блокуються.

Особливо болючим є питання про становище греко-католицької церкви, до якої належить близько половини від 200—250 тис. українців, що проживають у Польщі. Навмисне занедбання й навіть руйнування стародавніх українських церков на Лемківщині не може не обурювати українців Польщі та всього Заходу. Не менше бентежить небажання польської католицької ієрархії підтримати ідею призначення окремого єпископа для українських католиків. Водночас, щоб бути справедливим до поляків, слід підкреслити, що вони, як і чехи та словаки, не самостійно формували свою політику щодо українських меншостей. Москва пильно стежила за життям усіх українських громад у Східній Європі. І вона завжди була готова порадити, як саме її східноєвропейським союзникам вирішувати українське питання.