Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 13

—  Схаменись, Мартохо,— сторопів,— та хіба я до Одарки на смерть іду?

—  Авжеж, не на смерть, Хомонько, а мусиш зодягнутись, як на смерть, бо то найкращий твій одяг. І зелена сорочка, і піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. І хоч надворі літо, а маєш під сорочку піддягнути теплу байку і теплі байкові сподні, хай дивиться Одарка Дармограїха, що ми не з тих, до кого просилися злидні на три дні, а їх усе життя вигнати не можна. Хай не думає, Хомонько, буцім ти казна-що, яке я їй з великою охотою вступила за телицю!

—  Але ж бо совісно в такому одязі...

—  Совісно? Ти ж бач, як совість гризе мого чоловіка,— ну прямісінько без зубів! Хіба забув, у чому баба Ягідка ходила на весілля до своєї онуки? Та в смертному своєму вбранні, і була чи не краще за молоду вбрана.

—  Таж баба Ягідка характерниця...

—  А ти характерник не менший від неї.

Неспроста колись казали про мою Мартоху, коли ще дівувала: голе і босе, а голова у вінку. Тож хоче, щоб і її Хома був, як пан, котрий не жне, не косить, а жупан носить. Де й коли набралась марнославства, без похвальби ні дня не обходиться, забувши, що хвалений борщ надвір виливають.

—  І не жалко тобі віддавати мене? — питаю в Мартохи.

—  Може, й жалко, Хомонько, але ж хто скуп — той і глуп.

—  Я ж тебе люблю, Мартохо!

—  І ти, Хомонько-сатано, любіший мені від ясного сокола. Та що вдієш! Назад тільки раки лазять, а я не хочу крутити, мов швець шкурою.

Як стало вечоріти, як сонечко стало горнутись до обрію, щоб на ніч спати покластись, а разом із ним хай би люди натомлені спочивати лягали, почала Мартоха виряджати мене з хати. Насамперед зготувала гарячої води, наказала добре змитись у старих дерев’яних ночвах. Сама намилювала спину та шию, сама й натирала. Далі дала добре випрасувану байкову теплу білизну, ще ні разу не зодягнену,— пахла ця білизна крамницею і фабричними промтоварами. Сорочку зелену я сам зодягнув, а Мартоха гудзики позастібала. Міліцейське галіфе нацупив на свої гандрабаті ноги, а жінка тільки ременем підперезала. Жовтий вельветовий піджак удвох надівали. Мартоха відійшла вбік, сплеснула руками і скрикнула:

—  Й зовсім ти, Хомонько, на покійника не схожий! Покійники теж бувають гарні, але ж не такі, як ти!

—  Про таких, Мартохо, кажуть: кваша під боки взялася, а кисіль вуса закрутив.

—  А чому ж ти, чоловіче, своїх нагород не чіпляєш?

—  Та наче ж іду не до клубу на колгоспні звітно-виборні збори...

—  Пек йому, моя мати рідна! Авжеж, не на збори, отож і начепи.

Метнулась вивіркою до прискринка в скрині, дістала мої медалі і вправно приколола на грудях і гвардійський значок, і «За перемогу над Німеччиною». Та ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником, я цей значок підібрав на вулиці.

—  А нащо того фізкультурника приліпила?

—  Бо ти, Хомонько, сам як фізкультурник!