Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 225

Та чомусь отаке бачиться й чується. Весна, цвіте бузок і черемха, вишні квітом буяють, яблуні та груші молоком облиті. А що вже солов’ї палахкотять співом у теплому надвечір ї! І грають на вогких вербових дудочках зозулі...

Здибались біля сільської чайної два діди, Гапличок і Бенеря, поспирались обидва на костури, бо вже без костурів нікуди й ногою, і розгомонілись, і обом вуха не болять від балачки.

—  Діду!

—  Га?

—  Ти не в буфет?

—  Не в буфет.

—  А я думав, що ти не в буфет... Діду!

—  Га?

—  Ти читав?

—  Читав!

—  А я думав, що ти читав... Діду!

—  А хіба що?

—  Та я так питаю.

—  І я так питаю... Що ж там Хома понаписував?

—  Хіба треба вірити всьому, що пишуть?

—  Авжеж, вірити всьому не треба.

—  Отож я й кажу, що вірити не треба... А ти втямив чи не втямив?

—  І втямив, і не втямив.

—  А я думав, що ти або втямив, або не втямив.

—  Правда ж, із хороби розумний Хома Прищепа?

—  Із хороби розумний.

—  А я, навпаки, думаю, що він із хороби розумний. Погомонять і розійдуться, й костури їхні грушеві дзьобатимуть землю, як голуби.

І як уже нині не зрадіти, що така широка слава по мені зостанеться в Яблунівці, на рідній землі? Кланяюся ж тобі в пояс, Яблунівко, за своє безсмертя, бо зажити його можна тільки на батьківщині, на рідній землі. І вдруге земний уклін тобі, Яблунівко!

І втретє — доземний, низький уклін!