Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 14

Знову одійшла вбік, дивиться на мене, як сорока в кістку, руками сплескує:

—  Хрестійбо, не покійник! Не гріх, що й забожилась!

—  Чи шпак, чи хом’як, чи перепелиця — що воно за птиця, еге?

—  Це ж як Одарка Дармограїха побачить такого — місяць заїкатиметься.

—  Еге ж, знає кінь, навіщо голоблі б’є,— підтакую, тішачись і собі Мартошиною втіхою.— Тільки ти скажи, чи документи брати?

—  А хіба вона в тебе документи питатиме? І так упізнає.

—  Впізнати впізнає, але ж, Мартохо, в наш час хіба є який чоловік без документів? Воно чим більше документів — тим дужча повага.

—  Правду кажуть твої вуста, людина без документів — що віл без ярма.

З того самого прискринка дістав я жмут усяких паперів, перев’язаних голубою тасьмою, кладу в кишеню, а Мартоха мені:

—  Таж там усякі старі квитанції — і за електрику, і за страховку. Нащо все береш?

—  Як більше — наче солідніше.

—  Але ж і мені, Хомонько, не можна зоставатись без документів, правда?

Розсортували ми документи: Мартосі — Мартошине, а Хомі — Хомине. Зладнався, можна було б і йти, а жінка хіба так відпустить?

—  Не годиться,— каже,—йти з порожніми руками. Краще дарувати, ніж брати! Візьми ось півлітру слив’янки, засунь у кишеню, а також подаруй Одарці мою хустку, яку ти торік подарував мені на жіночий день.

—  Але ж подарунки не дарують, та й бачила Одарка тебе в цій хустці.

—  Авжеж, бачила, а ти їй скажеш, що передумав! Я вже наносилась, накрасувалась, а Одарці і подарунок твій буде дорогий, і пам’ять!

Вже посутеніло за вікнами, можна б і рушати, а Мартоха в’ється біля мене, мов ластівка, і щебече ластів’їною музикою:

-— Ти ж дивися, Хомонько, шануйся, щоб мені Дармограїха за таку позичку не колола очей! Щоб не казала, що тобі аби день переднювати, а ніч переночувати. Не ховайся від роботи, як собака від мух. Не будь отим ледащом, яке тільки свята пильнує. Не крутися перед Одаркою, як голий на їжаку. Ти, чоловіче мій дорогий, хоч і дурносміх- насмішник, але шануйся: тобі смішки, а Дармограїсі нітрішки!

—  Мартохо, не вчи вченого, бо...

—  Вислухай, не перебивай, бо жінка добра хоче і тобі, й собі!—сокоріла й цокотіла Мартоха, в’ючись навкруг мене, як чорт біля купини.— Не будь марнотратом, бо хто шага не береже, той не варт і копійки. Не будь отим недбайливцем, який сіяв гречку, а вродив мак. Не будь упер- тюхом, що впирається, мов кілок у тин.

—  Мартохо, знов за рибу гроші...

—  Помовч! Я, може, Одарці добра зичу. А як піде поговір по Яблунівці, то поговору не бійся, і я, Хомонько, не боятимусь. Знай: що боязливому по вуха — те сміливому по коліна.

Я вже мусив мовчати, як риба під крижиною, а Мартоха ж гула, як чотири вітри в лісі. Хай уже насипле із порожнього в пусте, коли має стільки охоти, бо такого язика на припоні не вдержиш, такого язика якби витягнути з рота й на землі простелити, лягла б дорога від Яблунівки до Сухолужжя, а то й далі. Нарозказувавши міх, торбу та три оберемки, Мартоха, нарешті, мовила:

—  Дай же хай тебе поцілую на прощання.

Либонь, ніколи навіть у дівоцтві губи її не були такі солодкі, як отоді, коли я, позичений, мусив іти до Одарки Дармограїха І ніколи, здається, її руки так палко не пригортали мене. Справедливо в Яблунівці казали і кажуть: гонить дівка парубка, а сама від нього не йде.