Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 11
Євген Пилипович Гуцало
— Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою — світять водою.
— До кого ж вона ходила? —цікаво мені почути.
— До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.
— Як бабак свисне -— тоді бачитиме Шарпака.
— Го крутнулась до Ганки Вовчихи, канючила Вовка...
— Теж за теличку?
— За теличку, Хомонько!.. Але ж у Ганки й льоду на водохреща не вициганиш... Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка.
— Добре приспічило чоловіка, раз стільки гасала.
— Так то ж не так для себе, як для сільради... Одарка Дармограїха і до Векли Шпаркої ходила, та Векла винна їй сотню грошей, просила взамін за гроші старого Данила Шпаркого, вмовила Веклу, бо хоч і чортові думки, а слова в неї з маслечком, і так вихваляла Веклу — і що чепуруха, і що господиня. А що? Сам Данило не захотів! Якби ж, каже, якась молодша позичала, то згодився б. Сімнадцятий, бач, йому кортить! А ми, Хомонько, з тобою не такі, я не скупа, а що вже ти щирий!
— Ага, міняєш бика на воли, аби дома не були.
— На теличку! Але ж ти повернешся, а теличку віддавати назад не доведеться. Теличка виросте, стане корів- кою-первісткою, доїтиметься. Е-е, свою корівку тримати — це, Хомонько, як говориться, не станеш вовком орати. Корівка своя — це ж і здоров’я, і сила: нап’єшся сметанки, то не доведеться й руки смолити, щоб чорта втримати, бо таким богатирем станеш. А на старість хіба здоров’я нам не знадобиться? Корівка славна — це ж і від людей повага та шана, щоб не казали, що в тебе, Хомонько, і за вухом не свербить, що ти в ус не дмеш!
Чую, вмовила клята Мартоха! Звісно, чужим пивом весілля не одбудеш, але ж Одарчина теличка стане нашою теличкою. Розумом розкинула Мартоха широко. Можна й остерігатись, як Нінка Шарпачка чи Танка Вовчиха, можна сидіти нишком-тишком, як вус сидить, коли бороду голять. А коли трапляється нагода, то чом не почесатись отим рогом, який таки дістане?! Може, й потрапиш якому дурносміху на зуби, може, хтось і вищириться, мов печене порося, то що? З посміху люди бувають.
Може, і з такого посміху, як я, Хома Прищепа, стане колись людина.
— Це ж,— кажу Мартосі,— теличка виросте, відгуляє з бугаєм, приведе телятко, а ми телятко те вигодуєм, поведемо на продаж...
— І вести не доведеться,— перебиває жінка,— а купці самі біля хати хмарою витимуться.
— Ми ж і не кожному продамо...
— А за вторговані гроші можна буде і чоботи справити, і костюм тобі ж таки, Хомонько, щоб носив здоровий, а на краще заробив.
— А чи тобі зимове пальто з лисячим коміром, отаке, як головиха носить.
— Та я б обійшлась, чоловіче,— сокорить.
— А чи ми гірші від інших?
— Та воно, либонь, не випадає козі хвалитись, що в неї хвіст довгий.
— І в нашої кози, Хомонько, хвіст виросте!
— Заживемо з тобою, Мартохо! Так заживемо, що про нас і кури говоритимуть.
— Ой, говоритимуть!
