Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 32
Всеволод Нестайко
— От де б я хотів жити з мамою, — мрійливо сказав Коша, п’ючи тепле запахуще молоко.
— І житимеш! От побачиш! — переконано мовив Грайлик.
— Гарррно тут, гарррно, що й казати, — прогарчав Бровко Барбосович, теж хлебтаючи з миски молоко на пару з Котофеєм Котофейовичем, який і собі, промуркотів, мружачись від насолоди:
— Пррекррасно!
І раптом заляпотіли крила, і з бересточка, куди сіла Сорока Скрекекулія, почулося:
— От ви тут молочко розпиваєте, а у Дитиндії нещастя! Дракон двох хлопців украв. Чуха і Миню. Я тільки-но звідти. Там таке — скрекеке — робиться! Таке-е!
Усі вражено перезирнулися.
— Це тато! — зітхнув Коша. — Не жити мені тут ніколи… Треба у Дракондію вертатися.
— Та ти що? — вигукнув Грайлик.
— Іншого виходу нема. Це тато навмисне. Щоб я повернувся. Він знає, що я не допущу, щоб хлопці гинули. Повернусь. Прощайте! Дякую вам за все, що ви зробили для мене. Прощайте!
— Та не кажи так. Скажи — «до побачення!»
— Ех-хе-хе! Якби ж то була надія на побачення. Чуха й Миню я, може, й врятую. Але мене вже не відпустять ніколи.
— Не кажи, не кажи так! — Грайлик був у відчаї.
— Не можна гаяти ні хвилини. Полечу. Бо пізно буде. Драконида, мабуть, голодна. Прощайте! — Коша знявся і полетів.
От уже в небі лише маленька цяточка. А за мить і цяточки вже не було видно.
РОЗДІЛ XIII
— Ну що робити? Що? — безнадійно питала Галочка.
— Не знаю. Поки що не знаю, — розводив руками Грайлик. — Треба думати.
Вони сиділи на горищі свого будинку у Котофея Котофейовича і гомоніли.
Котофей Котофейович теж нічого порадити не міг, незважаючи на свою мудрість.
І раптом Грайлик сказав:
— Піду!
— Куди? — спитала Галочка.
— Туди. У Темнондію. У Печеру Невільниць.
— Та ти що?! Вогнедишного ж Змія не обминеш.
— Ну й що? А сидіти, склавши руки, не можу. Треба хоч дізнатися, є там Кошина мама чи ні.
— Маєш рацію, — сказав Котофей Котофейович. — Треба йти. Без мене до Пана Копайла не достукаєшся. Я з тобою.
— Ну тоді і я з вами, — рішучо сказала Галочка.
— Це ж небезпечно. А ти дівчинка, принцеса. Принцеси у небезпечні походи не ходять. Сидять у палаці, чекають, поки…
— То колишні принцеси сиділи й чекали, — перебила Грайлика Галочка. — А сучасні небезпек не бояться.
Грайлик із захопленням глянув на Галочку. От дівчинка!
— Ходімо, — сказав Котофей Котофейович.
І знову, як і перше, подалися вони через всеньке місто на околицю до Загадкового Лісу. Та щойно вийшли на узлісся, як відчули, що за ними хтось женеться. Обернулися, бачать, а то Бровко Барбосович — захеканий, язика висолопив, довгі вуха по спині на бігу хлопають.
Ще здаля гукає:
— Стррривай-ай-те! Почекай-ай-те! Візьміть і мене з собою! Я вам у пррригоді стану.
Здивувалися всі, перезирнулися.
— А ти звідки знаєш, куди ми йдемо.
— Таж Скрррекекулія на хвості принесла. Вона на даху сиділа, вашу розмову на горищі чула. І до мене прожогом. Розскрекеталася: «Ой, наші у якусь небезпечну мандрівку зібралися. До Пана Копайла. А тоді — у Темнондію, до Вогнедишного Змія. Ой, що ж це буде? Ой лишенько! Ой — скре! Ой — ке!.. Ой скре-ке-ке!» Ну я ноги на плечі і —за вами.
