Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 34

Нарешті Пан Копайло тихо промовив попереду:

— Увага! Перетинаємо кордон Темнондії. Виходимо у Залу Зітхань.

І справді, з вузького коридора вони вийшли У простору підземну залу, тьмяно освітлену зеленим світом, що випромінювався від якоїсь незграбної істоти, що лежала у кутку. Високо вгорі на стелі висіли головами вниз величезні кажани. Але тихі зітхання линули не згори, а знизу. А внизу, крім дивовижної істоти, не було НІКОГО. Проте істота не зітхала, а сопіла носом крізь сон.

— Це і е Вогнедишний Змій Нокард, — тихо сказав Пан Копайло, показуючи на сплячого.

— Значить, так, — прошепотів Бровко Барбосович. — Я сховаюся за тією брилою, що праворуч, а ви за тією, що ліворуч.

Так і зробили.

Бровко Барбосович сховався за однією кам’яною брилою, а решта — за іншою.

І Галочка враз заспівала, та так голосно, що аж луна покотилася до стелі і кажани зашурхотіли крилами, прокидаючись.

Вогнедишний Лютий змію! А я знаю, Розумію, Хто ти є, Хто ти е! І яке ім’я Твоє! Ти чіпати нас Не смій, Бо насправді Ти не змій! —

дзвінко виспівувала Галочка-Співалочка.

— Га?! Що?! Хто?! — прокинувшись, замотав головою Нокард і підхопився з землі. Стало видно, що він затуляв собою отвір у стіні, який, мабуть, і був входом до Печери Невільниць.

Як не хочеш Ти біди — То мерщій Іди сюди! —

внову заспівала Галочка.

Нокард був бородатий, з вилупленими зеленими очима і в дуже пом’ятому, пожмаканому костюмі: видно, весь час спав, не роздягаючись.г

Нарешті він збагнув, звідки лунає пісня, і посунув до брили, за якою причаїлися наші герої.

— А хто це тут ховається такий зухвалий? От я зараз…

— Перебігаймо далі,— шепнув Грайлик Галочці, і вони пригінцем поза кам’яними брилами побігли подалі від входу у Печеру Невільниць.

— Ку-ку! — визираючи з-за кам’яних брил, гукали вони раз у раз.

— Ху! Ху! — пахкав на них полум’ям з рота Нокард. Їх обдавало жаром, але полум’я до них не досягало. Нокард виявився незграбним, неповоротким і ніяк не міг наздогнати їх. Під час спалахів вогню вони встигли помітити, як Бровко Барбосович шмигонув у вхід до Печери Невільниць і зник там.

Нарешті Нокард захекався і, втомлений, сів на землю.

— Що ви хочете? — безсило спитав. — Чого прийшли?

— А чого ви приховуєте, що ви Дракон, а не змій? — не відповідаючи, спитав Грайлик.

— Так треба.

— Кому?

— Мені.

— Чому?

— Ех-хе-хе! — тяжко зітхнув раптом невдаха-змій. — . Що ви розумієте? Нічого ви не розумієте…

І раптом…

Раптом у Залі Зітхань зробилося темно, хоч в око стрель.

І у цілковитій темряві почувся вкрадливий свистючий голос:-

— Приємна несподіванка! Невільники с-самі з-з’явилис-ся до мене.

Було ясно, що цей голос належав не кому іншому, як володарці Підземного Царства Чорнавії Темнондії. Оскільки вона була Чорнавія та ще й Темнонда, вони її, звичайно, не бачили.

— Кажани мої вірні! А віднес-сіть-но з-зухвальців до Камери Попереднього Ув’яз-знення! — владно наказала Чорнавія.

Зашурхотіли крила, і Грайлик та Галочка відчули, як цупкі кігті велетенських кажанів вп’ялися їм у плечі, підняли в повітря і кудись понесли.