Читать «Казкові пригоди Грайлика» онлайн - страница 31
Всеволод Нестайко
— Еге! Зараз хлопці повиходять, прибіжать, закричать: «Бий драконів!» — тато відразу довідається, де я, і — гаплик!
— Треба негайно тікати.
— Куди?
— У Дідусію-Бабусію, — сказав Котофей Котофейович, який до того мовчки сидів, не втручаючись у розмову.
— Правильно! — вигукнув Грайлик.
— А там можна надійно сховатися? — спитав Коша.
— Гарантія! Ніхто не знатиме, — запевнив Грайлик.
— Правда, від Бровка Барбосовича не приховаєш, — почухав за вухом Котофей Котофейович.
— А хто такий Бровко Барбосович? — спитав Коша.
— Собака. Працював колись шукачем у карному розшуку в міліції. Але він наш друг. Він не зрадить ніколи.
— Чого не скажеш про Сороку Скрекекулію. Така базіка, що… Але я її візьму на себе. Не хвилюйтесь, — сказав впевнено Котофей Котофейович.
— Не можна гаяти ні хвилини. — Грайлик підійшов до слухового вікна. — Бачиш, отам на обрії синіє Дніпро, і міст на той бік перекинувся. Лети туди, біля мосту зустрінемося. А ми з Котофеєм на метро.
— А дома не хвилюватимуться, що ти сам туди подався? — спитав Коша.
Грайлик зітхнув:
— Авжеж хвилюватимуться. Але виходу нема. Вибачусь потім. Та й не зовсім я сам. З Котофеєм Котофейовичем. І не куди-небудь, а в рідну Дідусію-Бабусію.
РОЗДІЛ XII
У Дідусії-Бабусії гостей, звичайно, не чекали. Королева Бабуся Маруся пішла у магазини (а там, як ви знаєте, черги). Король Дідусь Петрусь поїхав човном рибалити. На господарстві лишився лише Бровко Барбосович.
Він здивовано схилив голову набік і підняв одне вухо сторч.
— Не дивуйся, друже, — сказав Грайлик. — Це Коша. Я тобі зараз все поясню.
Бровко Барбосович вислухав уважно і з розумінням хитнув головою:
— Ясно! Гадаю, ховатися треба знову ж таки на горищі. У сараї темно, у льосі холодно. А щоб просто гостював у дідуся й бабусі, складно, бо всі цікавитимуться, хто, чому, звідки. Брехати дідусь і бабуся не вміють
— Не вміють, — погодився Грайлик.
— Точнісінько так, — підтвердив Котофей Котофейовнч. — А де це Скрекекулія?
— Щось не видко, — сказав Бровко Барбосович. — Може, й краще. Бо вже хто-хто, а вона секретів тримати не вміє. Усьому світові на хвості порозносить.
І тут з дерева почулося:
— Скреке-ке! Що таке?! Що таке?! Скрекеке! Хто це секрекекетів тримати не вміє?! Та ви… Та я… — на бересточку сиділа Сорока Скрекекулія і, нервово смикаючи хвостом, аж захлиналася від обурення.
— Та цить! Розскрекотілася! — цикнув на неї Котофей Котофейович. — Чула ж — справа серйозна. І якщо ти справді розскрекекечеш комусь — залишишся без хвоста. Ти мене знаєш.
— Чого б це я розскрекекетила? Коли це я розскрекекечувала серйозні секрекекети? Отаке — скрекеке! — Вона ще раз ображено смикнула хвостом, знялася й полетіла.
На горищі Дідусії-Бабусії було гарно й затишно. Тут пахло сіном, яблуками і цілющими травами, які пучками висіли на бантинах. І молоко тут було смачнюще, не магазинне, а парне, від корови Маргарити, яка дружила і з Бровком Барбосовичем, і з Котофеєм Котофейовичем, і, звичайно, з Грайликом. Коші у Дідусії-Бабусії дуже сподобалося.
