Читать «Портрет Доріана Ґрея» онлайн - страница 4

Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву у затінку високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, а в траві легенько погойдувались білі стокротки.

Якусь хвилину обоє сиділи мовчки. Аж ось лорд Генрі витягнув годинника і тихо промовив:

— На жаль, я вже мушу йти, Безіле. Але мені хотілося б, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання.

— На яке саме? — спитав художник, не підводячи погляду.

— Ти добре знаєш, на яке.

— Не знаю, Гаррі.

— Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Ґрея. Я хочу знати справжні підстави.

— Я назвав тобі їх.

— Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!

— Ти розумієш, Гаррі, — Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, — кожен портрет, намальований з натхненням, — це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник — то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а радше самого себе. Ось через те я й не виставлю цього портрета — я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

— Ну й що ж то за таїна?

— Добре, я розповім тобі… — збентежено озвавсь Голворд.

— А я, Безіле, охоче вислухаю, — з поривом у голосі мовив його товариш, переводячи погляд на художника.

— Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюся, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому…

Лорд Генрі посміхнувся, а тоді нахиливсь і зірвав у траві рожеву стокротку.

— Я цілком певен, що зрозумію, — відповів він, приглядаючись до злотистого кружална квітки, обмереженого білими пір’їнами пелюсток. — А щодо віри, то я можу повірити у будь-що, і найохочіше у щось цілком неймовірне.

Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев і важкі зоряні грона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетіла бабка…

Лорд Генрі немовби відчув биття Безілового серця і намагався вгадати, що буде далі.

— Ось уся ця історія, — перегодом почав художник. — Кілька місяців тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже нам, бідним митцям, доводиться час до часу показуватись у товаристві, нагадуючи публіці, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й білій краватці навіть біржовик може зажити репутації цивілізованої істоти. Отож, пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув — переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, якщо я тільки піддамся її чарам. Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача у мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки не зустрівся з Доріаном Ґреєм… Але не знаю, як і пояснити це… Ніби чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби сама Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся з наміром вийти з вітальні. Не те, щоб сумління мене підганяло, ні, це, певніше, було боягузтво. Звісно, спроба накивати п’ятами не додає мені честі…