Читать «Портрет Доріана Ґрея» онлайн - страница 146

Давно відійшла в минуле епоха, що породила гіпертрофований Вайлдів естетизм, проте ця часова віддаль дає нам змогу спокійніше й об'єктивніше побачити глибинне і посутнє у цій незвичайній постаті.

«Англія 1890 року… Англія, чий дух огорнули імлисті завої лицемірства, процвітання й нікчемності… А її праведне святенництво, її оптимізм!.. Королева Вікторія придавила своїм широким задом волю народу; імущі класи вмостились йому на шию… Робітничий клас… ще під владою Золотого Правила: "Не забувай, любий Варте, що одного чудового дня ти можеш стати на чолі нашої фірми"… Дрібна буржуазія, особливо гендлярі, квапляться загребти гріш і все моляться, щоб наше безприкладне процвітання тривало довічно. Аристократія ще бадьориться, не хнюпить носа… Чудова стара Англія. Пранці на тебе, стара суко, ти згодувала нас хробакам!» Експресивність цього останнього акорду пояснюється окопами Першої світової війни, крізь моторошну призму яких дивиться оповідач, і належать усі ці слова — Річардові Олдінгтону (роман «Смерть героя», 1929).

Оскар Вайлд, звичайно, такої нестриманості в тоні не допускався, хоч, може, не менш гостро відчував лицемірство своєї доби, яка «настільки канонізувала фарисейство, що для респектабельності досить було здаватися респектабельним» (Джон Ґолсворсі). Він, Вайлд, знайшов іншу, камернішу, зброю проти фарисейства — в'їдливий і викличний парадокс. Парадоксальністю пройнято всю його систему естетичного світосприймання, його твори й саме життя. Принц Парадокс — так називали і Оскара Вайлда.

Вайлд вважав, що мистецтво стоїть над життям і що воно не повинно відображати життя — навпаки, життя має наслідувати мистецтво.

Вайлд стверджував: «Є книжки добре написані або погано написані». Оце й уся їх етичність, бо мистецтво не визнає моралі. І справді — що має спільного лицемірно-святенницька моральність споживацької громади із справжнім мистецтвом? Та сама моральність, що «вимордувала більше дітей, ніж Ірод і Молох, скарлатина й кір, і всякі чуми світу заразом» (Гергардт Гауптман)? Хіба ж моральність Ґолсворсових Форсайтів чимось дотична до людяності казок Вайлда? (Саме ці казки, знані в усьому світі, є найнеспростовнішим доказом, що Вайлд-художник умів за потреби любісінько знехтувати своїми теоретичними постулатами, як-от і в казці «Хлопець-Зірка», де лише страждання і втрата власної вроди виліковують героя від сліпої самозакоханості.)