Читать «Шлях Срібного Яструба» онлайн - страница 50

Атею здавалося, що з боку Міста Мерців віє загрозою і таємничою, надлюдською силою. Звідти доносилися пронизливі крики нічних птахів. Туман ставав все більш і більш задушливим.

— Наші обереги допоможуть нам увійти до Міста Мерців, — стиха промовив Сагір, — але чим далі ми будемо заглиблюватися туди, тим більше буде танути їх чарівна сила. А коли вона розтане, єдиним захистом для нас стануть стріли зі срібними наконечниками.

Сагір витяг з гориту стрілу — її наконечник тьмяно зблиснув при світлі місяця, який щойно з’явився між хмарами. Атей подивився на небо — повний місяць зловісно звисав над Містом Мерців.

— Я спробую пробратися у фортецю понад болотом, криючись в очереті, — продовжив Сагір, — ти, Атею, підеш сухим річищем — воно якраз доходить до уламків північної башти…

— А я? — запитала Орія.

— Ти, Оріє, залишишся тут — будеш стерегти коней, — коротко відповів Сагір.

— Чому ти не хочеш, щоби я йшла з вами до Міста Мерців? — гордовито виструнчившись, запитала Орія. В її очах зблиснув вогник образи.

— Оріє, — несподівано лагідним голосом промовив Сагір, — поблизу руїн цієї фортеці може бути не менш небезпечно, ніж всередині самої фортеці. А ми повинні бути впевненими, що у нас є шлях до відступу. І цей шлях будеш охороняти саме ти.

Трохи помовчавши, дівчина кивнула головою:

— Добре, я буду чекати вас тут.

Атей посміхнувся. Йому захотілось сказати щось приємне дівчині. Колишня образа на неї у хлопця якось непомітно минула за останні дні. Натомість Атей все частіше відчував, що при погляді на Орію в його душі з’являється якесь дивне, раніше йому невідоме тепле й приємне почуття. Атей трохи знітився, зрозумівши, що потрібні слова так і не прийшли йому на думку, і, трохи запнувшись, вимовив:

— Не переймайся, ми повернемося…

Колись ця ріка була досить глибока, але після того, як вона обрала для себе нове русло, сухий ґрунт поступово осипався і тепер пересохле річище перетворилося на неглибоку яругу, густо порослу чагарником.

Атей заскочив у річище і, намагаючись ступати якнайтихіше, почав крадькома пробиратися до пагорба, на якому біліли залишки фортеці. Земля під ногами була волога, і час від часу серед чагарника чулося шарудіння. Уважно прислуховуючись, напружено вдивляючись у темряву, хлопець крадькома продирався крізь кущі вперед. І чим далі йшов Атей, тим більше його охоплювало відчуття, що Місто Мерців втягує його в якусь підступну і моторошну пастку. Крізь туман майже нічого не було видно. Атею здавалося, що у клубах туману бродять якісь примарні постаті, обступають його, зависають над головою. Десь збоку пронизливо закричав кажан.

Атей зупинився й поклав долоню на оберіг — крізь пальці зблиснув срібний вогник. І при світлі цього вогнику страх поступово розтанув. Хлопець полегшено зітхнув і продовжив свій шлях.

Річище підступало до самого пагорба, а потім губилося далі в темряві. Атей на мить зупинився, роздивляючись навкруги — прямо над ним височіли уламки стіни, кам’яні брили лежали на схилі. Атей торкнувся каміння. На відміну від брил Кам’яної могили, ці камені були зовсім іншими — покриті слизьким мохом, холодні й темні, вони, здавалося, були насичені похмурою, недоброю силою.