Читать «Якби» онлайн - страница 119
Ірен Роздобудько
Ховаючись під стіною будинку, я пробралася на задній двір і одразу побачила сховище. Пірнула в нього, мов лисиця в нору.
Ретельно відтерла руки. Дістала люстерко — ніс і щоки теж були замурзаними, але у мене купа часу виправити це неподобство.
Піді мною м’яко прогинався товстий шар сухої трави, я скрутилась калачиком і несподівано відчула, як на мене сходить сон. Млосний, розслаблений сон. Він входив у кожну клітину разом із ароматом трави.
Так, мабуть, почуває себе ще не народжене курчатко за стінками ще теплого яйця. Курчатко, котре не знає, які тоненькі і нетривкі ці стінки. Варто лише стукнути по них лезом ножа, і… зашквариш на сковорідці.
Тепер я розумію, чому не відчувала затишку навіть у власному ліжку з шовковими простирадлами, — певно, назавжди запам’ятала це відчуття спокою і захищеності саме тут, на трав’яній підлозі.
З вулиці долинали ледь чутні звуки, ставали все голоснішими.
Час від часу я поглядала на годинник, забороняючи собі засинати.
Нарешті «час Х» настав. Я це одразу зрозуміла, почувши крик тітоньки Ніни.
Чудово уявила, як на тому кінці двору, стоячи перед понівеченим автомобілем, задравши голову, вона кличе батьків Ярика:
— Ми-и-и-и-ко-о-о-ло-о-о!!!
Визирнула назовні — нікого. Можна виходити. Швиденько випірнула зі свого затишку, обтрусилася, пригладила волосся і легкою ходою вийшла на подвір’я.
Перше, що помітила, — Ярика і Ніку на пожежних сходах, вони навперейми спускалися вниз на крик тітоньки Ніни.
А вона стояла перед перекошеними «Жигулями» і репетувала на все подвір’я:
— От бандюки! Сволота!
До неї приєднався і «хор хлопчиків» — Нахал Нахалич, Ваня-«встань-з-диваня» і ще з десяток цікавих:
— В міліцію треба заявити!
— Та хто ж їх тепер знайде?!
— Треба зняти відтиски пальців з молотка!
— Руки таким рубати треба, а не пальці знімати!
— Краще одразу — голову!
— Дивіться — ось цим гаком прорубали!
— А чий це молоток?!
З під’їзду вже вибігали схвильовані Ярикові батьки.
Дядько Микола на ходу підсмикував сині спортивні штани, тітка Ірина — у фартусі, з руками, обсипаними борошном (певно, готувала млинці в дорогу).
Натовп розступився перед ними, як хвилі моря, відкриваючи їхньому зору страшну картину злочину — нещасне скособочене авто діставало черевом землі.
Тітонька Іра хитнулась і сплеснула руками. Її підхопили, почали дмухати в обличчя, хтось крикнув: «Води! Води!» Дядько Микола тричі оббіг своє дітище, присідаючи біля кожного колеса.
— Тату, ми поїдемо? — стрибав біля нього Ярик.
— З пічки на лаву! — відрубав Микола. — Тут роботи на пару місяців — на чотири колеса заробити — не жарт!
Сусіди знову загомоніли, кожен давав свої поради, хтось кинувся за дільничним.
— Бачте, що робиться? — штовхнула мене в бік тітка Ніна. — Певно, у вас в Прибалтиці такого не буває… Така біда людям, така гриза…
Я кивнула і сховала руку за спину, адже саме зараз помітила на ній недочищену масляну пляму.
Шукала очима Ніку і нарешті помітила її — вона стояла далі від всіх, і її очі було наповнено сльозами розпачу.
Вона теж помітила мене і посміхнулась крізь сльози.
Підійшла.