Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 15

втомлену окаянну душу, правда, я не зовсім знаю, що таке окаянна. Ну, звідки мені це знати.

як я хочу плакати сьогодні Боже як я хочу плакати

Якби ми були іроніками, то, може, не було би воєн. Це не мої слова, а одного дуже мудрого

чоловіка. Не знаю, від чого може врятувати іронія. І не знаю, чи ми би менше плакали, якби

не було воєн. Від чого люди менше плачуть. Люди плачуть так по-різному. Беззахисно,

голосно, жалібно, істерично, надривно, аж здається, що це не сльози, а саме життя з очей

витікає. Я найбільше боюся такого плачу, бо тоді вже годі чимось зарадити. Так за життям

плачуть: за своїм і за тими, кого любиш і кого вже немає.

Жовті хризантеми у вазі на підлозі. Красиво. Не можу відірвати від них очей. Хоча вони вже

в'януть і доведеться їх викинути. Треба буде купити інших квітів. Може, жовтих нарцисів.

Раніше я не любила жовтих квітів. Мене лякав цей колір. Тепер мені він подобається, не

знаю, що змінилося.

Один чоловік, який мене любив, віддав мені свого бронзового дельфіна, що приносить

щастя. Себто віддав мені трохи свого щастя. Це тепер я так думаю, бо тоді я не змогла ні

оцінити цього подарунка, ні зрозуміти. Дельфіни лагідні й сильні. Дельфінові було декілька

тисяч років. Він багато бачив і був дуже мудрий, але з вигляду цього не можна було сказати.

Цей дельфін живе у мене й досі.

Я дивлюся на себе в дзеркало у ванній і помічаю, що в мене тіло зрілої жінки. Дорослої

втомленої жінки. І мені стає дивно, і я відводжу очі, бо лячно на себе дивитися. Я себе такою

ще не знала. І не знаю, звідки взялась ця втома. Не можу збагнути, через що мені страшно.

Не через те ж, що тіло в мене втомлене і що це вже тіло не дівчинки. Чомусь мені перестало

подобатись дивитися на себе в дзеркало. Не через те, що тіло міняється. А через те, що моє

обличчя — це не я, і моє тіло — це також не я. І моє ім'я — це також не я. Можу жити без

імені і не бачити себе в дзеркалі.

Сьогодні я купила собі смугасті шкарпетки. Іще одні. Швидко в мене буде ціла колекція

смугастих шкарпеток. Інших шкарпеток я тепер не ношу з принципу. Ось які у мене тепер

принципи. Я ще багато чого не роблю з принципу. Просто зціплюю зуби також із принципу.

Смугасті рукавиці й шалики. Смугасті штани і спідниці, від яких я відвикла. Смугасте небо.

Смугасті дороги. Увесь світ смугастий, чорне біле червоне жовте зелене синє жовтогаряче

А сьогодні бачила на вулицях двох людей із безумними поглядами. Перший був чоловік із

газонокосилкою, одягнений у комбінезон у стилі Карлсона, він із таким відчаєм і переляком

дивився перед себе, і якби не тримався за свою газонокосилку, мабуть, не міг би встояти на

ногах. А друга була жінка за вікном першого поверха будинку, збудованого, очевидно, в

шістдесятих. Які вони печальні, ці будинки. Вона дивилася кудись у порожнечу — крізь

шибки, крізь людей, що проходили під її вікном, її погляд був водночас холодний і гарячий, і

я подумала, що ця жінка вже не боїться смерті. Може, вона її навіть бачить. Я колись теж

побачу свою смерть і, може, навіть усміхнуся до неї.