Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 39

Не то що не подобається, а тільки ти наче душу наскрізь пробиваєш тим поглядом, до самого дна.

А се неприемно?

Хлопець

Се томить. Не можна ж вічно на сповіді бути? Чому ти не відносишся просто до того, що тобі життя дає? Нащо ти мучиш себе тим пригляданням та допитуванням?

Дівчина

Хіба ж я про що допитуюсь?

Хлопець

Не словами допитуєшся, а поглядами і... всім. Ні, справді, ти даремне мучиш себе.

Дівчина

Коли я тільки себе мучу, то се ще не біда. Чи, може, я мучу не тільки себе?

Хлопець мовчить.

Дівчина (хотіла щось сказати, але втрималась)

Дай мені свою руку.

Хлопець дає.

(Вона притуляється до руки і тихим, рівним, монотонним голосом говорить.) Ти дуже добрий, ти стільки терпиш від мене.

Хлопець

Ну, годі, годі...

Дівчина

Ні, ні* нічого. Я хочу сказатц, що я не буду мучити тебе, а в надгороду за минуле я тобі обіцяю, що я не буду допитуватись ні про що. Коли побачу, що ти вже перестав мене любити...

Хлопець

От, знов!..

Дівчина

fутримує його руку)

Ні, ні, я не про те... я тоді обіцяю тобі не допитуватись ні про що, я се побачу сама і мовчки піду собі геть.

і

Хлопець Що ти маєш на думці?

Дівчина Нічого, тільки те, що кажу.

Хлопець Ну, нащо ж ти се кажеш?

Дівчина

На всякий случай... (Змінює тон.) Так було говорить моя мама, даючи мені парасоля на гулянку. Ти пам’ятаєш того великого чорного парасоля, як ми, бувало, під ним удвох від дощу ховались? Я не хутко навчилась ховатись під парасолем. Малою, бувало, завжди змокну, як хлющ, хоч би там не знати який парасоль був у руках. Та й тепер, тільки дякуючи тобі, я могла рятуватись від зливи.

Хлопець

Се дивно: дивлячись на тебе, не сказав би, що ти така безпорадна.

Дівчина

О, я часом буваю дуже безпорадна, зовсім безпорадна. Мені тоді здається, що нема нікого в цілім світі, хто б порятував мене.

Хлопець

Се, либонь, тобі здавалось давно, тоді, як ти ще не знала мене?

Дівчина Так, часом здавалось...

Хлопець Скажи... ти... ти раніш знала кохання?

Ти сам тільки що казав, .що не можна бути вічно на сповіді. ⁴

Хлопець

Ну, я не буду питать, коли тобі се прикро... А знаєш, бувають часом такі душі, сказав би,— прозорі, що їх і сповідати не треба, їх і так видно наскрізь. І, наскільки я завважив, у таких людей з прозорими душами бувають не ясні, сірі чи блакитні очі, а темні, карі або чорні. Правда, цікаве з’явисько?

Дівчина

Та чи так воно справді?

Хлопець

По моїх спостереженнях — так.

Дівчина

А які очі у сеї дівчини? ([Дивиться на] портрет.)

Хлопець

У неї карі і, власне, підходять під мою теорію, вона нічого не може скрити.

Дівчина

А ти ж казав, вона така мімоза.

Хлопець

_ч То ж власне! Зараз видно, що її доторкає до живого і через що власне. У неї все якось дуже просто і щиро виходить, до її подій зовсім не треба ніяких слів пояснення.

Дівчина

І вона завжди була така?

Хлопець

Завжди, скільки я знаю. Пам’ятаю, в нашому дитячому товаристві вона, було, кожну сварку чи незгоду так швидко і легко розплутає, що нам, було, аж смішно стане, чого се ми завелися. Раз — вона ще зовсім була мала, а я був підлітком,—я розсердився на неї за те,

що вона сміялася з мене, коли я з дерева ввірвався (то було таки смішно, признаю тепер, хоч тоді мене дуже боліло), і я не озивався до неї три дні. Вона все походжала коло мене і соромливо всміхалась, а потім, нарешті, підійшла просто, обняла мене і так шпарко промовила: «Мир миром, пироги з сиром, варенички в маслі, ми друженьки красні, поцілуймося».