Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 37

Необхідність задовольняти свої потреби під час такого бродячого життя навчила хлопців усяких хитрощів, властивих первісним людям. Підходячи до якогось хутірця, вони непомітно підповзали під саму хату І крали городину. Цілими годинами підстерігали якусь курку, і коли необережна птаха підходила близько й давала себе зловити, скручували їй шию і рушали далі, щоб десь опівдні назбирати хмизу, розпалити вогнище і, обсмаливши здобич, проглинути її майже сирою з жадібністю малих дикунів. Сільських собак хлопці боялися дужче, аніж биків. З цими звірами битись було непросто; ощиривши ікла, собаки гналися за чужаками, наче їх дратував екзотичний вигляд малих волоцюг, наче вони нюхом чули, що це вороги власності.

Не раз, коли, чекаючи поїзда, хлоп’яки засинали просто неба поблизу якоїсь станції, на них натрапляв жандармський патруль. Та, помітивши під головами малих безпритульників згорнуті червоні плащі, охоронці порядку відразу заспокоювались. Обережно скидали з сонних хлопців беретики і, побачивши заплетене в кіску пасмо волосся, посміюючись ішли геть. Далі можна й не дивитися, і так ясно, що це не злодюжки, а любителі корид, які добираються на капею. Така терпимість жандармів пояснювалась і глибокою любов’ю, яку почував кожен іспанець до великої національної розваги, і схилянням перед незвіданістю майбутнього: адже цілком можливо, що котрийсь із цих обшарпаних шолудивих хлоп’ят невдовзі стане зіркою арени», великим матадором, який убиватиме биків на честь короля, житиме, мов принц, а про його подвиги та багатство щодня писатимуть у газетах!..

Та настав день, коли в одному невеликому естремадурському селі Сапатерін утратив друга. Щоб приголомшити простодушних селян, які захоплено вітали славетних тореро, що прибули «прямо з Севільї», хлопці вирішили встромити бандерильї в шию лютого старого бика. Хуанільйо успішно вгородив свої дротики тварині в загривок і відступив до лав, тішачись захватом глядачів, які поплескували його по плечах грубезними долонями і пригощали вином. Несподіваний крик жаху протверезив сп’янілого від слави Хуана. Він глянув на сільський майдан і не побачив Чіріпи: там валялися в пилюці лише його бандерильї, черевик та берет. А бик, наштрикнувши на ріг якийсь згорток, схожий на ганчір’яну ляльку, бігав по майдану, ніби хотів спекатися несподіваної мороки. Він кілька разів шалено мотнув головою: жмут ганчір’я підлетів угору, бризнувши червоною цівкою, але на землю не впав, бо тварина підхопила його на другий ріг і знову стала несамовито трясти. Нарешті розтерзаний згорток покотився в пилюку і залишився там лежати, розшарпаний і нерухомий; кров цебеніла з нього, як вино з проштрикнутого міха.

Ніхто не зважувався наблизитись до бика, поки з’явився пастух, налигав його й відвів до обори. А бідолашного Чіріпу перенесли в сільську управу і поклали на ліжко в комірчині, що була там за в’язницю. Хуан подивився на товариша й побачив біле, як крейда, обличчя, пригаслі очі і тіло, залите кров’ю, яку марно намагалися спинити, прикладаючи до ран, за браком чогось іншого, ганчірки, намочені в розведеному оцті.