Читать «Міжнародне єврейство» онлайн - страница 133

У Сполучених Штатах ми за останні п'ять років мали майже суцільно єврейський склад керівництва всією галуззю військової справи американського народу. Діяльність законного уряду обмежувалася в цей час майже одним асигнуванням грошових сум, але саме керівництво діловою стороною війни знаходилося в руках уряду, зосередженого всередині самого уряду, і цей внутрішій надуряд був єврейським.

Часто ставлять запитання, чим все це можна пояснити. Головна відповідь, звичайно, формулюється в такий спосіб: євреї, яким безпосередньо доручалися відповідальні посадові посади військового керівництва, були, ніби то, самі що не є кращі фахівці, яких тільки можна знайти. На інше питання, чому значна частина іноземної політики Сполучених Штатів залежить від думки певної групи євреїв, виходила така сама відповідь: ці люди одні тільки знали, що потрібно, і не було нікого, хто мав би більші знання, — тому обрані народом носії урядової влади мали повне право слухатися самих практичних і вдалих порад, які могли тільки знайти.

Нехай буде так. Припустимо, що в Сполучених Штатах тільки одні євреї виявилися придатними для вирішення назріваючих проблем з найвищою майстерністю. Тому що ми тут не хочемо говорити про війну, то констатуємо лише той факт, що військове керівнийтво було суцільно єврейське. Може бути, це стане зрозуміліше з 2 протоколу: «Посадові особи, яких ми вибираємо з маси народу за їхню піддатливість, не підготовлені для справ керівництва і тому легко перетворяться в пішаки в тій грі, що ведуть наші вчені і талановиті експерти, — фахівці, виховані з малолітства в знанні світових справ. Ми знаємо, що тільки наші фахівці мають необхідні для керівництва відомості».

Звичайно, раз неєврейська посадова особа не підготовлена, то по необхідності йому повинна бути зроблена допомога. А хто більше для цього придатний, як не ті, хто пропонують себе самі для надання цієї допомоги? Народні маси навчено не довіряти саме тим урядовим посадовим особам, що мають дійсну досвідченість у політиці й у справах керівництва. Природно, що остання обставина подвійно полегшує положення єврейських «фахівців» по наданню допомоги. А завдяки цьому, саме ті, кому це вигідно і чиїм інтересам у першу голову служать ці подавці допомоги, у свою чергу виступають на перший план.

З всього, що Протоколи розповідають про політику світової програми, найбільший інтерес представляє вибір глави держави і контроль над ним. Весь план, що сюди відноситься, викладений у 10 протоколі. Що автор мав при цьому на увазі, як приклад, вибори президента Французької Республіки, дає щоправда, цьому планові деяке місцеве забарвлення, але в сутності він може знайти застосування скрізь і навіть знайшов своє повне здійснення в іншому місці.

10 Протокол вводить нас у головну суть справи: він змальовує еволюцію правителів держав від самодержців до президентів і еволюцію держав від монархії до республіки. Мова, якою викладено все, що до цього стосується, відрізняється особливо гордим тоном, хоча все-таки далеко відстає від тону сучасної єврейської літератури, що потопає в насолоді почуттям своєї сили. Як не огидно все це поводження, все-таки варто довідатися, у якому світлі вся програма Протоколів бачить неєвреїв і їхніх сановників. При цьому не потрібно втрачати з поля зору, що власний єврейський ідеал — не президент, а володар, цар. Російські євреї-студенти в 1918 році кричали на вулицях: «Ми дали вам Бога, а тепер дамо вам Царя». Новий прапор Палестини, як, проте, і кожної синагоги, що тепер розвівається безперешкодно, має на собі зображення знаків достоїнства єврейського царя. Євреї сподіваються, що трон Давидів буде відновлений, що досить ймовірно і здійсниться. До цього прагнення, як такого, ми не відносимося негативно і дивимося на нього скоріше із симпатією і повагою. Але ми приводимо його єдино для зіставлення з ясно вираженим єврейським презирством до всіх неєврейських президентів і відповідному державному устрою.