Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 19

Усе це не може не надавати тканині роману певної розірваности. Музіль порівнював «Людину без властивостей» з каркасом ідей, на якому, ніби ґобелени, висять окремі клапті оповіді. Головний серед таких «Гобеленів» — «паралельна акція». Але є й інші: справа патологічного любострасника Моосбруґґера, історія божевільної ніцшеанки

Клариси, дружба Ґерди, дочки єврейського банкіра Фішела, й націоналіста Зепа і т.д. і т.п. Необхідне було щось, здатне все між собою з’єднати. Зв’язкою став Ульріх, головний герой роману. Спочатку роман мусив називатися «Шпигун», тому що один з його героїв Ахіллес усім цікавився, з усіма спілкувався, всюди проникав, — власне, на свій страх і ризик, заради задоволення власної цікавости, «шпигунив» за епохою, за часом, за конаючою державною системою.

Суто композиційно Ульріх — зв’язка на зразок гоголівського Чичикова. Той роз’їжджав округою, скуповував мертві душі в різних поміщиків, відтак допомагав побачити останніх як певне розрізнене ціле, як панораму тодішнього російського, та й взагалі людського буття. Безперечно, Павло Іванович — не тільки елемент архітектоніки; він — тип не меншою мірою, ніж Собакевич, Ноздрьов, Коробочка, тип новий, котрий на Русі щойно народжувався і, з огляду на певну свою «таємничість», міг здаватися безтілеснішим, ніж, скажімо, Манілов. Але він — формально герой головний — для автора і не важливіший, і не значніший за решту героїв, тим більше разом узятих.

Ульріх — інше. Він також — нова людина, але в музілівському розумінні: тобто не по-новому діє, не по-новому пристосовується до обставин і не по-новому помиляється, як Фойєрмауль, Зепп чи містик, ворог інтелекту, друг віри та інтуїції Майнгаст (його прообраз — філософ Людвіґ Клаґес), Ульріх по-новому бачить світ, і в цьому розумінні він — «людина без властивостей» — є носієм романної ідеї, «суб’єктивної філософської формули життя».

Ульріх як «людина без властивостей» — це не тільки зриме втілення вже відомих нам думок і побоювань Музіля, які зводяться до того, що сучасна особистість є «щось безформне, несподівано пластичне, на все здатне». Ульріх — спроба усвідомити цю «неминучість», так би мовити, в позитивному плані, видобути з неї для суспільства і для людини конструктивні уроки. Це не «людина дійсного», («Wirklichkeitsmensch»), а людина можливого, — себто той, чиї властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, одне слово — людина в стані перманентного акту творення. Він знає, що спроможний стати всім, і впевненість ця оберігає його від егоцентризму, від нищівно серйозного ставлення до власних думок і вчинків, яке притаманне людям, замкненим у в’язницю «характеру». Ульріх обдарований здатністю іти поряд із собою і не потурати примхам і забаганкам своєї натури. Він сприймає суще не «антропоцентрично», а у формі зв’язку самих речей, фактів, подій. Життя для нього — не сцена, де самовиявляється «я», а калейдоскоп, який створює безліч візерунків, і при кожному повороті — різних. Тим-то він і сприймає себе й свою життєву позицію не тільки безособистісно, а й дещо іронічно (коли тлумачити іронію тут саме в конструктивному сенсі). Для Ульріха світ, за висловом Музіля, — «великий дослідницький центр, де випробовуються й наново створюються кращі людські форми».