Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 243

 — Саме в цьому й полягає головна відмінність, — завершив він. — Колись люди відчували, сказати б, дедуктивно, виходячи з певних передумов, і цей час минув; тепер ми живемо без керівної ідеї, але й без методу усвідомленої індукції, — премося навмання, мов мавпи!

 — Чудово! — охоче визнав Арнгайм. — Але дозвольте поставити, даруйте вже, ще одне запитання, останнє. Ви, як мені не раз казала ваша кузина, виявляєте глибоку зацікавленість долею однієї патологічно небезпечної людини. Я вас, до речі, добре розумію. До того ж належного методу поводитися з такими людьми ще немає, і суспільство ставиться до них із ганебним недбальством. Але за нинішніх умов, які пропонують лише один вибір: або цю невинну людину вбити, або дати, щоб убивала невинних вона, — чи дозволили б ви їй уночі перед стратою втекти, якби мали таку змогу?

 — Ні! — сказав Ульріх.

 — Ні? Справді ні?! — несподівано досить жваво перепитав Арнгайм.

 — Не знаю. Гадаю, що ні. На своє виправдання я міг би, звичайно, заявити, що в хибно влаштованому світі не маю права чинити так, як мені здається слушним; але я просто зізнаюся вам, що не знаю, як би в такому разі повівся.

 — Того чоловіка треба, поза всяким сумнівом, знешкодити, — замислено промовив Арнгайм. — Та коли в нього трапляються оті його напади, він стає осереддям демонічних сил, що їх у всі яскраві епохи вважали спорідненими силам божественним. У давнину цього чоловіка, в разі такого нападу, спровадили б у пустелю; він, мабуть, убивав би й тоді, але в полоні великого видіння, як ото Авраам хотів зарізати Ісаака! Тож-бо й воно! Тепер ми вже не знаємо, що з цим робити, й міркувати про це щиро вже не вміємо!

Ці останні слова Арнгайм сказав, мабуть, у запалі, сам достоту не відаючи, що мав на увазі; Ульріхові забракло «душі й шаленства» дати, не вагаючись, ствердну відповідь на запитання, чи врятував би він Моосбруґера, і це розпалило в Арнгайма власне шанолюбство. Та хоч Ульріх і сприйняв цей поворот у їхній розмові мало не як знамення, що несподівано нагадало йому про власне «рішення», ухвалене в палаці графа Ляйнсдорфа, проте його неприємно вразила та марнотратність, з якою Арнгайм прикрашував думку про Моосбруґера, й обидві ці причини спонукали його нетерпляче, сухо спитати:

 — А чи звільнили б його ви?

 — Ні, — відповів, усміхнувшись, Арнгайм. — Але я хотів зробити вам іншу пропозицію. — І, не даючи Ульріхові часу на опір, повів далі: — Я хотів зробити вам цю пропозицію вже давно, щоб покласти край вашій недовірі до мене, яка, сказати відверто, мене ображає; я хотів би навіть привернути вас на свій бік! Чи ви уявляєте собі, який вигляд має всередині велике комерційне підприємство? У нього дві вершини: адміністрація і правління; над цими двома зазвичай стоїть ще й третя — виконавчий комітет, як ви його тут, у себе в країні, називаєте; він складається з представників адміністрації й правління і збирається щодня чи майже щодня. До складу правління, само собою зрозуміло, входять довірені особи власників більшости акцій. — Аж тепер доктор зволив зробити для Ульріха паузу, й вона була така, немовби він хотів переконатися, чи той устиг уже що-небудь збагнути. — Я сказав, що власники більшости акцій відряджають своїх людей до правління й виконавчого комітету, — додав він, немовби допомагаючи співрозмовникові. — Чи маєте ви більш-менш чітке уявлення про цю більшість?