Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 216

І Солиман ображено, але ніжно втиснув свої нігті в її стегно, й Рахель мусила податися ближче до нього, щоб не так боліло, й мусила щось іще сказати й зробити, але очікуваним успіхом це не увінчалось, тож вона скористалася своїми гострими зубками й повелася із Солимановим обличчям — воно по-дитячому притискалось до її обличчя й користалося з кожного поруху, щоб по-хлопчачому підставитись йому, — як із великим яблуком. І врешті вона забула посоромитися цих своїх зусиль, а Солиман забув посоромитися власної незграбности, і в темряву увірвався ураганний вітер кохання.

Коли він відпустив коханців, вони різко опинилися на землі; вітер кохання поглинули стіни, й темрява між ними була, мов шматок вугілля, яким зачорнили себе грішники. Вони не знали, котра година, й боялися, що збігло надто багато часу. Останній несміливий поцілунок Рахель мав для Солимана обтяжливий присмак; хлопцеві хотілося засвітити світло, й він поводився, мов грабіжник, що захопив здобич і тепер докладав усіх зусиль, намагаючись щасливо втекти. Рахель швиденько й сором’язливо дала лад своєму одягу й дивилася на Солимана поглядом, у якому не було ні мети, ні дна. На очі їй спадали скуйовджені коси, а в самих очах уперше знов постали всі величезні образи її добропорядности, про яку вона до цієї хвилини забула. Крім усіх можливих власних чеснот, вона мріяла про незвичайного, вродливого й багатого коханця, а перед нею стояв Солиман, не вельми пристойно вбраний, страхітливо потворний, і вона не йняла віри жодному слову з усього, що він їй казав. Можливо, в темряві вона, перше ніж вони мали відірватись одне від одного, досить-таки залюбки й попестила б його напружене повне обличчя ще трохи, але тепер, коли горіло світло, він був її новим коханцем і нічим більше — трохи кумедним малим парубчаком, який увібрав у себе тисячі інших чоловіків і який змушує забути про решту чоловіків. А Рахель знов була служниця, що дала спокусити себе й тепер дуже боялася дитини, через яку це випливе на чисту воду. Щоб застогнати, вона була просто надто налякана цією метаморфозою. Вона допомогла Солиманові вдягтися, бо в тому сум’ятті хлопець скинув із себе свій вузенький сурдут із численними ґудзиками, але допомогла не від ніжности, а щоб скоріше вшитися з комірчини. За все, здавалося їй, заплачено жахливо дорого, й викриття обернулося б нестерпним стражданням. І все ж, коли вони дали собі лад, Солиман обернувся до неї й гучно, самовдоволено зареготав — адже він був, зрештою, дуже гордий; а Рахель хутко схопила коробку сірників, погасила світло, тихо відсунула засувку й, перше ніж відчинити двері, шепнула йому:

 — Ти ще маєш мене поцілувати!

Бо так годилося; але на смак цей поцілунок обом видався таким, неначе на губах у них був зубний порошок.

Повернувшись до передпокою, вони непомалу здивувалися, що встигли прийти вчасно й розмови за дверима тривали точнісінько так само, як і доти; коли гості почали розходитися, Солиман зник, а Рахель уже за півгодини надзвичайно дбайливо й мало не з колишньою покірною любов’ю розчісувала господині коси…