Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 215

Він-таки замкнув на засувку й двері в комірчині; але потім вони ніяк не могли зважитися ввімкнути світло й спершу стояли одне перед одним сліпі, мов статуї в темному парку, так наче разом із зором утратили й решту чуттів. Можливо, Солиман і подумав про те, що треба було б стиснути дівчині руку чи вщипнути її за стегно, щоб вона скрикнула, бо досі його чоловічі подвиги зводилися саме до цього; але він мусив тримати себе в руках, адже здіймати шум вони не мали права, й коли хлопець несміливо все ж таки зробив одну невеличку грубу спробу, від Рахель на нього війнуло лише нетерплячою байдужістю. Бо дівчина відчула десницю долі, десницю, що лягла їй на талію й підштовхувала її вперед, а ніч і лоб у неї стали холодні, мов лід, так ніби вона втратила всі свої ілюзії вже тепер. Цієї миті й Солиман відчув себе геть спустошеним і жахливо незграбним, і обоє не знали, як покласти край цьому стовбиченню в темряві одне перед одним. Зрештою хоч і шляхетній, однак трохи досвідченішій Рахель довелося взяти на себе роль спокусника. У цьому їй допомогла злість на Діотиму, злість, яка заступила в ній колишню любов до господині, бо відколи дівчина вже не вдовольнялася простою участю у високих захопленнях Діотими й завела власний роман, вона дуже змінилася. Покоївка не лише брехала, щоб приховати свої зустрічі із Солиманом, але й, зачісуючи Діотиму, рвала гребінцем їй коси, щоб помститися за пильність, з якою берегли її, Рахель, цноту. Та найдужче лютило дівчину тепер те, що колись викликало в неї найбільший захват, — оті сорочки, штанці й панчохи, які їй дарувала Діотима, коли вони відслужували своє, і які вона, Рахель, мусила доношувати; бо хоч Рахель і вшивала ту білизну на дві третини до свого розміру й зовсім її переробляла, вона почувалася в ній, як у в’язниці, з ярмом звичаїв на голому тілі. Але тепер саме це й підказало їй винахідливу ідею, якої вона так потребувала в їхній ситуації. Адже Рахель ще доти розповідала Солиманові про зміни, які вже давно стала помічати в білизні господині, і їй досить було тільки показати хлопцеві цю білизну, щоб спритно пришвидшити розв’язку в цих обставинах.

 — Тепер сам бачиш, які вони погані! — кинула вона, показуючи Солиманові в темряві білясту облямівку на своїх штанцях. — І якщо між ними щось є, то вони запевне обдурюють господаря й у цій історії з війною, яку в нас готують! — А коли хлопець обережно обмацав ніжні й небезпечні штанці, вона, трохи задихаючись, додала: — Б’юсь об заклад, Солимане, підштанки в тебе такі самі чорні, як ти; я часто чула, як про це казали!