Читать «Міфи Давньої Греції» онлайн - страница 112

Зроду-звіку Афіни не знали такого свята, як влаштував старий цар на честь свого сина Тесея. Святкували всі — і знатні, багаті люди, і прості, убогі. Коли ж Тесей розповів, як звільнив ліси й гори від лиходіїв-убивць, усі стали славити юного героя і співати на його шану пісні.,

Та недовго тривало те свято. До Афін знову прибули посланці крітського царя Міноса правити страшну данину. Колись Мінос переміг Афіни у війні й зажадав від них нечуваного побору: кожні дев’ять років привозити сімох юнаків і сімох дівчат на Кріт. Там у великому палаці Лабіринті, який хитро звів славетний майстер Дедал, жив людожер Мінотавр — чудовисько, що мало чоловічий тулуб та бичачу голову й хвіст. Йому на з’їжу й привозили афінську молодь.

Хоч як тяжко було афінянам коритися волі жорстокого Міноса, та іншої ради не мали. Вже двічі, піднявши на знак жалоби чорні вітрила, відвозили вони своїх синів і дочок, кому випав жереб, до Кріту. Тепер корабель із чорними вітрилами мав вирушати втретє.

Тужний плач стояв над Афінами. Ніхто не знав, кому випаде жереб, і всіх жахало майбутнє. Тільки в палаці й досі тривало радісне свято, і людям мимохіть упадало в очі, який щасливий Егей, як тішиться він Тесеєм і не боїться за нього, адже царський син не тягтиме жереба. Люди говорили про це спершу тихо, а далі насмілилися казати вголос. Дійшли ці нарікання і до самого царя.

Нічого не знав юний Тесей про страшну данину Міносові, а як дізнався, перший ступив на корабель із чорними вітрилами, викликавши в афінян щире захоплення й дяку. Тільки старий Егей нетямився з горя, аж сум брав дивитися на нього.

— Не журись, любий батьку! — втішав його син. — Я вб’ю Мінотавра, і ми всі повернемося живі й здорові додому.

Такий гарний і дужий був Тесей, так палко вірив у свою перемогу, що всім наче полегшало на серці, а нещасні юнаки й дівчата, які їхали з ним на Кріт, трохи повеселішали з виду.

— Хай допоможуть тобі, сину, вічні боги, — мовив старий Егей, — А я виглядатиму ваш корабель із найвищої прибережної скелі. Візьми, сину, ще й білі вітрила і напни їх, як справді вертатимеш переможцем назад. Яке щастя принесе нам здаля той ясний знак перемоги! Коли ж я побачу знову чорні вітрила, то знатиму — ти загинув, тоді й мені непотрібне життя. А тепер, діти, помоліться богам і рушайте.

Усі стали слухняно молитись, Тесей теж, але тільки одній богині, тій, на кого найбільше звірявся, — богині кохання Афродіті. І молитва та була недаремна.

Тільки-но афінський корабель по довгій плавбі пристав нарешті до Кріту, як на берег вийшов сам цар Мінос із почтом. Пильно придивлявся він до юних чужинців, що мовчки виходили на берег. Попереду йшов Тесей, стрункий, дужий, гордо звівши голову, — не полонений, а герой, що не знає полону.

Не один Мінос придивлявся пильно до Тесея. Позаду царя стояла його старша дочка Аріадна і не зводила променистих очей з юнака, — видно, золота Афродіта вже ласкаво всміхнулась до неї. Знала царівна, що афіняни мають загинути в Лабіринті, звідки ще ніхто зроду не вийшов, і серце їй краяв страх за гордого чужинця.