Читать «Міфи Давньої Греції» онлайн - страница 114

Прокинувся Тесей і, хоч як було йому прикро, не насмілився йти проти волі безсмертного бога. Швидко збудив він юнаків і дівчат, не збудив тільки любої Аріадни, що безжурно і міцно спала.

Аж коли сонячне проміння пробилося крізь листя й заграло на обличчі покинутої царівни, вона підвелась і раптом побачила, що зосталася на острові сама.

— Тесею! Де ти? Невже ти міг мене кинути?

Сльози линули Аріадні з очей, та вона ще не вірила, що Тесей міг її так скривдити, вона ще сподівалася: афінський корабель десь тут, може, за тим закрутом берега, може, за тими деревами. І розхристана, з розмаяними косами, збиваючи голі ноги об каміння, Аріадна довго бігла берегом, та афінського корабля ніде не було. Марно вона кликала, гукала Тесея, на відповідь їй тільки хвилі одноманітно шуміли і десь чайка квилила.

Зненацька у глибині острова, в лісі, почулася дика, буйна музика. Гриміли бубни й тимпани, співали флейти й сопілки, ближче і ближче лунали веселий галас і сміх. Аріадна завмерла, з переляку вона не могла ні втекти, ні сховатись, тільки тремтіла, наче стеблинка на вітрі.

Ось на узлісся вибігли збуджені сатири, німфи й менади, оповиті зеленим хмелем і квітами. А за ними з’явився сам світлий бог Діоніс, що завжди несе людям радість. На гарні кучері йому короною лягла виноградна лоза, ласкаві очі дивилися просто на неї, на Аріадну. І від того погляду безсмертного бога крітська царівна забула все — забула свій страх, забула кривду, забула Тесея.

— Ти будеш моєю дружиною, — почула вона божественний голос. — Я візьму тебе на небо, де живуть тільки боги, і ти теж станеш безсмертною. Богиня кохання Афродіта дарує тобі оцю корону з вогнистого золота, її дев’ять самоцвітів стануть зірками і яскраво сяятимуть на нічному небі.

І справді, відтоді вночі завжди сяє на небі корона Аріадни, і по ній мореплавці щасливо знаходять дорогу додому.

Тим часом Тесеїв корабель уже наближався до афінського берега. Засмучений тим, що довелося йому покинути Аріадну, юнак забув про батькове прохання підняти білі вітрила на знак щасливого повороту, і ходовий вітер, що швидко мчав корабель, напинав ті самі чорні вітрила.

А цар Егей уже давно пильнував на прибережній скелі, вдивляючись старечими очима в далекий обрій, туди, де море зливається з небом. Нарешті угледів він невеличку цятку, вона поволі більшала й більшала, ставала кораблем. Уже видно й вітрила, але ж вони не сяють на сонці, вони чорні, чорні!

Старий цар довго не йняв віри очам й одно питав людей, що стояли поруч і теж вдивлялися в корабель. Люди похмуро мовчали. Уже всі виразно бачили, що вітрила чорні. А коли впевнився в цьому і Егей, то ступив на край скелі і в розпачі кинувся вниз, у морські хвилі.

Швидко облетіла Афіни звістка про смерть царя Егея. Майже останній почув її Тесей. Тяжко пережив він батькову смерть, в якій був сам винен. Та афіняни його не корили. З великою шаною поховали вони старого царя і на його честь назвали море Егейським. А Тесей посів батьків трон і довів, що він не тільки сміливий герой, але й мудрий володар.