Читать «Міфи Давньої Греції» онлайн - страница 111

Тесей ішов вулицями, а всі перехожі оглядалися на нього, надто був він несхожий на афінян. У довгому пурпуровому плащі, кучерявий і білошкірий, стрункий юнак здаля скидався на дівчину. Коли він проходив міською площею, де кінчали зводити храм бога Аполлона, робітники, що працювали на даху, запримітили струнку постать і глузливо крикнули згори:

— Відколи це дівчата стали самі блукати вулицями?

Спаленів Тесей з образи і хутко оглядівся довкола. Неподалік мирно стояли воли біля повоза. Тесей підбіг, підняв обома руками важкий повіз і жбурнув чимдуж у своїх кривдників, ледве ті повтікали. Зрозуміли люди, що то не дівчина, а юнак дивовижної сили, і пильно дивилися чужинцеві вслід, як ішов він до палацу царя Егея.

А в тому палаці, як і в усіх Афінах, панував неспокій. Цар Егей був вже старий і немічний, скрізь йому ввижалися вороги, підіслані Паллантідами, і не мав цар жодної рідної душі, на яку міг би справді покластися.

Дружиною царя була тепер Медея, непривітна, сувора жінка, а на думку людей, то навіть чаклунка. Колись Медея мала доброго чоловіка — аргонавта Ясона, та потім довелось їй через власні злочинства тікати з Корінфа в Афіни. Тут Медея прихитрилася одурити старого царя, пообіцявши чаклунством повернути йому молодість і колишню снагу, якщо візьме її за дружину.

Не знав тоді Егей, що в далекій Трезені народився в нього син і росте, убивається в силу, наче молодий дубок. Цар Егей одружився з Медеєю, та ні снаги, ні молодості йому не додалося, він і далі хирів та старів. А Медея тільки того й прагнула — вона сподівалася стати повновладною царицею славетних Афін.

Коли Тесей, нікому не знаний чужинець, зайшов до царського палацу, Медея перша його запримітила і відразу збагнула, хто той гарний юнак і яка відтепер їй стелиться доля.

Однак не така вдалася Медея, щоб тій прикрій долі коритись. Вона підступно намовила царя, що юний чужинець — то ворожий вивідач, тож під час учти хай подадуть йому келих з отруєним вином. Наляканий цар дав свою згоду, і чаклунка сама приготувала трутизну із зілля, що скрізь возила з собою.

Колись могутній Геракл витяг з підземного царства триголового пса Кербера. Той з усіх сил опинався, крутив головами, ховаючись від сонячного світла, і люто гавкав, аж бризкав білою піною. Та отруйна піна попала на зелену траву, присохла на ній, і зілля те стало страшною отрутою. Його і зварила з вином чаклунка Медея та подала юнакові, наливши келих по вінця.

Трохи підвівся Тесей узяти свій келих, і тоді старий цар побачив у юнака приперезаний меч, той самий меч, який він сховав у Трезені під брилою. Схопився Егей на ноги, вирвав у сина з рук келих з отрутою і кинув на землю.

— Сину мій, сину! — аж стогнав, обіймаючи юнака, старий у нестямі від думки, яке лихо могло статися з його власної волі.

Звелів цар скрізь розпалити жертовні вогні й скласти гекатомбу — найбільшу жертву — безсмертним богам, що врятували його сина від смерті. Раптом згадав він про підступну Медею, але тієї і слід уже запався. Чаклунка оповилася темною хмарою і щезла, наче ніколи її тут і не було.