Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 82

Володимир Лис

Ж і н к а. Моє серце чує, що він живий. Адже він… живий?

Н і ч. Так. Але що тобі з того? Він далеко звідси. Його душа мовчить. Він завмер, наче тінь, що вмирає з настанням темряви. Настанням ночі.

Ж і н к а. Але ж ніч не вічна.

Н і ч. Ні. Тут ти маєш рацію. Але той, про кого ти говориш…

З темряви виступає силует Сильвестра.

С и л ь в е с т р. Те, що я пишу зараз, потрібне лише мені самому. Досі я рятувався у слові, у словах. Тепер мій крихкий прихисток розсипався. Я кличу когось до себе в душу, але хто це? Ніна? Ліда? Яніна? Та дівчина, з якою я був близьким, перед тим як плисти на острів? Те, що я пишу тепер, починається з мого видіння, там, на острові. Коли я із зайцем (чи точніше, зайчихою) на руках вирушаю з острова. У моєму тілі видно той отвір, який ніколи не заросте. Спроба жити іншим життям ні до чого не привела. Але й повернутися до того, що було до острова, я не можу. Зі мною йде лише моя уява, єдине, що в мене лишилося. Та й цей мій текст колись закінчиться. Ось я відпускаю зайчиху…

Ж і н к а. Хто це? Чий це голос? (Сильвестр зникає. Пауза.) Я була… Я була близька з ним тілом. От і все. Що ж це таке? Час наче завмер. Куди ж і ти зникаєш? Де ти?

Н і ч. Я розчиняюся в тобі. Уяви собі, що простір довкола тебе – це ти жива… А в мені плачуть тисячі таких, як ти. І все ж я тільки жінка. Безтілесна, розмита темрявою. Нічого не чую. Ніхто нічого не промовляє. Обізвися, жінко. Ти схожа на мене. Викинь своє дитя. Навіщо тобі серед ночі його плач і твоє безсоння? Мовчиш? Не маєш що сказати? Та ти мене зовсім не слухаєш. Тоді ти не слухаєш саму себе й це життя. Зараз я візьму на руки твого хлопчика.

Ж і н к а. Я чую тебе. Ні! Ні!

Прокидається і починає плакати дитина.

Н і ч. Тепер вона говоритиме з сином. Нарешті.

Дитина плаче дедалі голосніше.

Ж і н к а. Мій маленький, мій синочку, спи. Який же ти неспокійний, мій сину… Може, ти боїшся, що тебе приїдуть і заберуть, як було домовлено? Не бійся, ніхто не приїде, нас не знайдуть, ми так далеко, я зробила все, щоб заховати наші сліди… Я тебе не віддам ні за які гроші. Ти знову глипаєш на мене своїми великими сірими оченятами. Це я, твоя мама, Світлана. Мама, яка хоче, аби серед цієї безсонної ночі хтось постукав у нашу шибку, на цьому краю світу. Я знаю, хто то має бути. Але хто здогадається, що нас треба тут шукати? Я все правильно розрахувала, синку, – найменше нас шукатимуть у глухому селі, у старій напіврозваленій хатині, яку я купила за такі мізерні гроші, за шість кілометрів до лісового озера, на березі якого зачалося твоє життя. Спи, синку, десь блукає твій сон, він незабаром прийде до тебе, бо я бачу, як його намагаються загнати до нашої хати двоє зайців з дивними іменами – Пінга і Понг.

Частина третя

Порятунок

Хай проститься нашому брату Сильвестру сотворене ним, а також приховане.

Припис невідомого ченця на тексті Сильвестра Печерського

1

Сильвестр Печерський, прозваний ще Сильвестром Слухняним, Сильвестром Покірливим, Сильвестром Праведним, був звичайним ченцем святого Успенського Києво-Печерського монастиря, що став пізніше лаврою, де провів майже все свідоме життя. Прославився саме своєю слухняністю і покірливістю – охоче виконував будь-яку, навіть найважчу і найбруднішу роботу (скажімо, чищення монастирських і білямонастирських клозетів), навіть сам шукав її. Виконував роботу й за інших, варто було комусь попросити чи хоча б натякнути, а то й побачивши, що якийсь брат копає город, вириває бур’яни чи згрібає листя, міг підійти й сумирно-благочестиво поклонившись та поцілувавши руку, а то й кінець ряси, якщо то був поважний старець, брався мовчки допомагати. Відверто кажучи, декотрі з монастирської братії навіть зловживали і користалися з цієї покірливості й слухняності брата Сильвестра, змушуючи його виконувати роботу за себе. Та він жодного разу не збунтував, не спротивився, а, здається, навіть охоче робив усе за інших.