Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 80

Чайка-душа квилила про неможливість бути щасливим у цьому грішному й недосконалому світі, якщо ти істота мисляча, а не стеблина, котра розмовляє. Це відчуття особистого нещастя і дисгармонії у Сильвестра з’явилося рано, надто рано. Його душа плакала від неможливості досягти того, що і є в принципі ідеальним, – людського в стосунках між людьми, правди у першопричинах цих взаємин, а не лише меркантильних інтересів. Але оскільки завжди перш за все промовляти ме їхнє егоїстичне «я», хай і замасковане чи то нашаруванням цивілізованості, чи хитрістю, то людина щасливою бути не може. Зрештою, протилежність егоїзму – здатність до самопожертви – це теж тільки продукт людських уявлень і комплексів, у кінцевому підсумку – страху перед життям як таким і його труднощами та викликами.

Сильвестр, як міг, маскувався в цьому чужому для нього світі. Його маскою переважно було слово. Слово, в якому шукають прихистку, хто не може просто жити – примножувати матеріальні статки, утверджувати себе за рахунок інших, творити власний п’єдестал, довкола якого мусять стояти переможені – колеги по роботі, родина, близькі, друзі й вороги. Підносити себе грошима й посадами.

Ось про що квилила душа-чайка. А ще про те, що мусить бути в світі щось вище за просту логіку стосунків, навіть за гру в бісер, яку вигадав з відчаю перед неможливістю гармонії і справедливості в реальному житті німець Гессе.

Творячи життя як твір і твір як життя, він і приплив на цей острів. Про неможливість виграти битву, яку програв Сильвестр Васильчук, теж квилила чайка-душа.

І про те, що його професія, його стиль життя – існування, творчості – насправді є лише одним з проявів цього самого життя – не більше й не менше.

Але, врешті-решт, вона мусила повернутися з неба туди, куди й належало їй повертатися, доки людина існує на цьому світі, – до людського тіла.

Тіла, що лежало в човні, який плив до берега, де стояли дві жінки, котрі це тіло намагалися любити.

Чайка над озером нарешті затихла.

32

Дві жіночі істерики

– Пам’ятаєш, Вікторе, коли ти мене проводжав востаннє?

– Ти хочеш сказати – вперше і востаннє?

– Нехай так. Пам’ятаєш?

– Випускний? Ні? Раніше? Це було навесні?

– Згадай, прошу тебе, згадай. Я стою посеред цієї зустрічі.

– Довкола зима? Заметіль? Я зустрів тебе біля твого будинку. Ти змерзла, геть посиніла, і я відігрівав твої руки.

– А осінь? Згадай ще осінь… Я тоді збирала листя.

– Лідо… То була весна. Прокляття. Ти плачеш? Ти плачеш через таку дурницю? Лідо! Тоді між нами ще нічого не було.

– А зараз? Я хочу додому, Вітю.

– Додому? До тебе чи до мене? Чи до Едуарда?

– До себе. До Славика. Вибач. Ходімо?

– Едуарде, я повинна тобі признатися у страшному гріхові.

– Гріхові? Великому? Ти когось убила, Яніно?

– Ні. Це ще гірше. Набагато гірше.

– Гірше?

– Так. У мене є син. Десь є син. Я його колись покинула. Ти мене чуєш?

– Ти покинула сина?

– Його в мене забрав батько. Це не міняє справи. Мій син десь далеко, так далеко, що я не можу ні дійти до нього, ні доїхати, ні долетіти на крилах уяви.