Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 81
Володимир Лис
– Заспокойся і розкажи все по порядку. Ти не вигадуєш?
– Ні. Ні. Ні. Я підла, підла, підла тварюка.
– Яніно! Яночко!
– Едуарде, до мене йде мій син. Син, розумієш? Де ми з ним зустрінемось? Чого ти мовчиш?
– Будемо шукати разом. Хто його батько?
– Батько? Тоді був вечір… Випускний вечір. Не мій. Сильвестра.
– То батько – Сильвестр Васильчук?
– Ні. Ти нічого не розумієш.
– Яніно, тихо. Якщо ми зустрілися…
– Якщо ми зустрілися. Хіба ти мій син?
– Яніно! Не йди, Яніно!
– Вітю, та весна десь посеред нас. Поміж нами. Як дорога з безперервним рухом, як річка, на якій нема кладки.
– Отже, все ж весна… Ти все ще кохаєш свого чоловіка? Але ж Сильвестр зрадив тебе.
– Відколи ми його врятували, я його не бачила. З лікарні він утік. Хтось мені казав, що він бомжує і пише якусь книжку. Щось фантастично-філософське. А є чоловік, який пише книжку про самого Сильвестра.
– Отже, тебе цікавить його доля?
– Когось же мусить вона цікавити. Він самотній і безпорадний. Він справді як той острів посеред лісового озера. Я теж тепер на такому острові. Я щодень подумки вирушаю до нього і не можу прийти. Як мені це зробити?
– Зате ти прийшла, щоб мені це сказати?
– Ні, я прийшла до тебе, як до того Віктора, Віктора Старовського, який може мене порятувати.
– Від цього нема порятунку, Лідо. Це життя. У тебе своє, у мене… У мене теж твоє, але тобі потрібне інше життя. По суті, ти щаслива людина, моя Лідонько.
– Авжеж, щаслива. В тій річці розлита гіркота, якої не перепливти, в якій можна хіба втонути.
– Ось ти й почала шлях вздовж берега. А я на протилежному боці.
– Ти вважаєш, я йду до нього? Я йду до нього? Простягни мені руку, Вітю.
– Яніно, ми шукатимемо твого сина й обов’язково знайдемо його.
– Коли? До того ж… До того ж, Едуарде, я боюся цієї зустрічі. Прагну і боюся. А ще боюся, що можна все життя шукати і не знайти. Можна спокутувати… і чи зможу я спокутувати?
– Якщо прагнеш – треба шукати.
– Господи, невже я тільки все життя намацувала стежку, на яку тепер боюся ступити? Що ж тоді було до цього дня? Було? Це реальність? Чи сон – я теперішня?
33
П’єса уяви на 1 дію, 1 картину
Н і ч. Я зазираю у душі, зазираю і тобі, о жінко. Ти плачеш? Ти, що володієш найбільшим скарбом?
Ж і н к а. Облиш мене, будь ласка. Доки не прокинувся мій синок, моя кровиночка, я хочу побути на самоті.
Н і ч. Самоти ти якраз боїшся. От і зараз ти вигадала мене.
Ж і н к а. Але ж ти реальна. Я можу доторкнутися до тебе рукою. Яка ж ти холодна.
Н і ч. Холодна? Тоді ти плутаєш мене із смертю. Не бійся. Я жива.
Ж і н к а. Кажи, не мовчи.
Н і ч. Справжня самота там, за вікном. Я йду, чорна і непомітна.
Ж і н к а. Чорна і непомітна… Кажи далі.
Н і ч. Я йду і огортаю душі.
Ж і н к а. Я колись любила вірші. Ну, добре, намагалася любити. У рядках, які складаються наче самі собою і запам’ятовуються, була якась таємниця.
Н і ч. Неточна цитата.
Ж і н к а. Що?
Н і ч. Ти неточно процитувала Шевченка. Той, від кого в тебе дитина, тобі б не пробачив.
