Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 75

Яніна відразу здогадалася, хто автор цього дивного тексту. Коли ж прочитала ще раз, то збагнула й інше – навіщо їй прислані ці п’ять сторінок набраного на комп’ютері тексту. Їй пропонували включитися у гру – гру із власним життям, боротьбу із неспроможністю жити і водночас відчайдушним сподіванням на порятунок.

Але що вона могла запропонувати у відповідь? Своє розуміння? Співчуття? Душа її мовчала. Розум казав: це має статися, не заважай, якщо ти спробуєш його порятувати, на цьому світі лишиться одна механічна людська одиниця на ім’я Сильвестр Васильчук, яка ходитиме на роботу, читатиме лекції, але то вже буде інший Сильвестр.

«Це моя спроба виправдатися», – подумала Яніна.

Але щось її таки стримувало. Незвичність характеру, особи Сильвестра все ще (все ще?) притягала її. Вона фізично відчувала, що десь там йому боляче, дуже боляче. Яніна нічого схожого на кохання не почувала до цього чоловіка. Знала, що й він байдужий, або майже байдужий до живопису (шедеври мені все одно недоступні, щоб їх мати, казав він), як і до побуту, до політики, техніки і до багатьох речей на світі, окрім слів, слів, слів, гри в слова і намагання за їхньою допомогою цей світ не так осягнути, як перетворити у щось інше, ніж він є насправді, у реальність, яка була б уявною і в той же час зримішою за те, що бачимо довкола і сприймаємо. Такий Сильвестр мусив завершити твір, який писав і водночас намагався перетворити (чи не вперше) в реальність справжню, єдину, яка й буває, нехай і ціною свого життя.

«Я таки намагаюся виправдатися», – подумала Яніна.

«Нехай, – подумала вона далі, – нехай і так, я не заперечуватиму. Світ справді йому, як і мені, байдужий. Тобто він може бути небайдужим. Але тільки тоді, коли ми проникаємо всередину його. Тепер же ми обоє схожі на птахів, котрі підлітають до будинку, до якого прагнуть потрапити. Вони бачать те, що відбувається всередині будинку, – затишок, зерно, руку, на яку мають сісти, – але на шляху треба подолати перепону. Перепона прозора, майже невидима. Схожа на скло. А може, це й справді скло. Скло, об яке б’ються крильми ці двоє птахів. Скло, яке їм не подолати».

Потім вона поїхала у Вербку, де зустріла Ніну, котра також приїхала до матері. І Ніна буденно, спокійно (все ж голос в якийсь момент здригнувся) сказала: в її чоловіка невиліковна хвороба, білокрів’я, він уже згоряє, порятунку нема, вона хотіла б порятувати Георгія, але хворобу можна хіба що відсунути. А після його смерті вона мусить вийти заміж (не дивися так на мене, сестричко, у мене велике господарство, діти). І вона зробить (так і сказала – зробить) своїм другим чоловіком Сильвестра.

– Навіщо? – спитала Яніна.

– Можливо, тому, що він мене досі любить.

– Ти переконана?

– Принаймні я в це вірю.

– А ти?

– Це не має значення.