Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 73

«Він колись таки збожеволіє, – думала Ліда, – як я, зрештою. А двоє божевільних у сім’ї – це занадто».

Колеги ж із кафедри вважали його просто диваком, схибленим на літературі і філології, нешкідливим (і мухи не образить), оскільки він не боровся за посади, премії, місце під сонцем. Йому навіть посаду доцента віддали тимчасово, оскільки двоє претендентів пересварилися за неї і жоден з них не хотів поступатися.

Світ слів, понять, образів зрештою повернувся до нього ніким іншим не зачепленим. Навіть Лідою.

Чому так сталося?

Не вмів розповідати? І все ж були люди, яких можна було назвати однодумцями. Старий професор Войтецький. Людина, згорблена і звихнута на неокласиках і галицьких модерністах, в якої, щоправда, були гріхи під час сумнозвісної «боротьби з космополітами», коли він був ще студентом, про які він тепер розповідав з мазохістською насолодою, потішаючи факультет. Годинні розмови зі старим про можливих попередників і учнів Зерова, відмінність його стилю від стилю брата Михайла (Ореста), про відбиття неокласицизму в реальному житті інтелігенції, про витоки модернізму чи псевдомодернізму Карманського і Твердохліба були для Сильвест ра своєрідним наркотиком. Хоча теж до пори.

А ще була Яніна.

Яніна. Яніна. Пам’ять дала збій. Хто це? Сестра Ніни. Але чому Ніна і Яніна? Чому сестер так було названо? Ммені боляче…

Сильвестр підвівся. Пройшовся, важко ступаючи, вздовж берега. Ледь-ледь переставляв ноги. Раптом подумав, що ось-ось до нього знову повернуться галюцинації. Став кликати їх. Кликати зайців.

Він побачив, як із кущів виходить один заєць, за ним другий. Перший ніс в лапках щось схоже на подушечку, на якій лежала маленька срібно-блакитна кулька.

– Хто ти – Понг чи Пінга? – спитав Сильвестр.

– Понг, – відповів заєць.

– А що ти мені приніс?

– Це твоя душа, – сказав заєць і простяг подушечку з кулькою.

– Душа? – здивувався Сильвестр. – Вона така маленька?

– Вона безмірна, – сказав Понг. – Ти можеш нею користуватися. Тоді і світ твій стане безмірним. А можеш і проткнути її.

– Проткнути? Навіщо?

– Тоді тобі буде дуже легко жити. Ти зовсім видужаєш. Щоправда, тоді ми помремо. Але що таке заяче життя?

– Ні, – сказав Сильвестр. – Я вже й так помер.

– Як хочеш, – сказав Понг. – Це твій вибір. Але ти ще не раз пошкодуєш.

Подушечка з кулькою зникла.

До нього підступилася зайчиха.

– Я тобі розкажу казку про кохання, – сказала вона.

– Ти Пінга, – сказав Сильвестр.

– Я – Ніна, – сказала Пінга. – Я Ніна, і Ліда, і Яніна, я те, чого ти шукаєш і не можеш знайти. Ти шукаєш своє уявлення про жінок, а треба шукати конкретну жінку. Мене, Пінгу.

– Але ж ти зайчиха…

– Вона стане тим, ким ти забажаєш, – сказав Понг.

– Ні, – простогнав Сильвестр. – Ти не можеш… не можеш… бути… бути… бути… бу…

Він отямився і підвів голову. Згодитися з зайцями означало визнати, що він нікого не любив. А він таки любив. Кохав. Ко… хав…

Небо над ним не мало жодної хмаринки. Чисте, воно дивилося безмірністю космосу на самотнього безпорадного чоловіка. Але нічого не ставалося. Небо мовчало. Мовчав і Сильвестр. Вже не мав сили навіть крик нути. Став поволі переставляти ноги, в цьому був хоч якийсь сенс. Подумав, коли дістався іншого краю свого острова: нарешті дійшов до того, що й було його призначенням. Мовчати. Щось робити і мовчати. Робити щось таке, що б приносило заспокоєння душі. Але що? Він умів тільки оперувати словом, іноді варто признатися, – маніпулювати словом. Намагався ним торкнутися реального життя, яке не сприймав і яким не вмів жити. Але чому не вмів? Адже його монографію, статті, есе, рецензії друкували. Він став студентом, аспірантом, кандидатом наук, доцентом, докторантом. Міг стати й професором. Навіщо ця боротьба з собою, сумніви, поїздка до Ніни, спроба жити іншим життям?