Читать «Острів Сильвестра» онлайн - страница 74

«Це був наче хтось інший?» – подумав Сильвестр.

Він захитався і впав. Обличчя торкнулося трави. Ледь-ледь гіркуватий запах. Ось і все. З тіла витікає життя.

Він побачив себе маленьким хлопчиком. Біг лугом за селом, бо десь там, на його краю, росла квітка, яку він мав зірвати. Боліло тіло, щойно вкотре відлупцьоване п’яним батьком. Але він біг. Біг щосили, бо з другого краю неба на луг насувалася велика хмара. Він мав зірвати квітку раніше, ніж хмара закриє все небо, весь світ.

Ось ця квітка, схожа на ромашку, волошку, троянду, півонію, золотисту ружу, яка росте біля їхньої хати. Він зриває квітку і з жахом бачить, що квітка має обличчя. Обличчя… Чиє? Ліди? Ніни? Яніни? Чиє?

– Я твоя сестра, – каже квітка. – Колись я була такою.

– Сестра? Оля, Марійка, Рая, Віра? – питає Сильвестр, пригадує по черзі імена своїх справжніх сестер.

– Сестра того, що ти прожив, – чує він шепіт.

– Сестра того, що прожив?

– Сестра твоєї байдужості і твоєї втечі.

– Я не міг жити інакше.

– Міг… Тобі давала шанс Ніна. Шанс – Ніна…

– Не міг… Чуєш, не міг…

Голос квітки даленіє. Світ накриває хмара. Гримить грім. Чи то постріл від його рушниці?

«Куля не могла долетіти до мого серця навіть тоді, коли я зрозумів, що моє життя не потрібне навіть мені самому», – думка, що з’явилася на межі його свідомості, кликала якусь іншу думку. Надто важливу для нього. Але сили прикликати цю думку вже не було. Бо ця думка, яка мала виправдати його перед самим собою, лишилася десь там, куди він дійти не зміг, куди дійти не судилося, у житті для нього недоступному, а йому лишився тільки цей острів.

27

Вони виїхали з Лучеська до лісового озера майже одночасно – Ліда з Едуардом на його машині і Яніна із її лучеським знайомим художником, якого звали Віктором Старовським. Спочатку вона хотіла звернутися до Мирослава Чуйка, але подумала, що той водить машину надто обережно. Однак Яніна знала, відчувала, що на острові вже пролунав постріл. Невдовзі після тієї їхньої бесіди, якій передувала записана нею лекція про вірш Свідзінського, їй передали у Спілці художників, що «пані Яніну розшукував якийсь чоловік». Той чоловік лишив їй листа. Коли ж вона відкрила конверта, на якому стояло одне-єдине слово «Яніні», знайшла там дивний текст. Новелу не новелу, есе не есе. Текст розповідав про чоловіка, котрий приплив на безлюдний острів і застрелився. Власне з самого приплиття текст і починався. А потім розростався – автор описував, як герой (новели? роману? есе?) плив, що почував, як готувався до самогубства, чим жив до того. Десь на одинадцятій чи дванадцятій варіації розповіді текст на слові «застрелився» обривався.