Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 14

Харукі Муракамі

— Прекрасний ресторан, правда? — сказала вона. — Ви часто сюди приходите?

— Лише іноді у зв’язку з роботою. А взагалі мені самому подобається пити віскі та їсти тамтешні страви в барі, а не в ресторані. Мені так приємніше. Бо не доводиться зайвий раз думати і щось вирішувати.

— А що ви завжди їсте у барі?

— Всілякі речі, але найчастіше омлети і бутерброди.

— Омлети і бутерброди… — повторила вона. — Ви щодня їсте в барі омлети і бутерброди?

— Не щодня. Через кожних три дні я сам готую собі їжу.

— Виходить, що протягом двох із трьох днів ви їсте у барі омлети і бутерброди.

— Мабуть, що так.

— Чому омлети і бутерброди?

— Бо у пристойних барах подають смачні омлети і бутерброди.

— Он що… — сказала вона. — Ви дивна людина, хіба ні?

— Абсолютно не дивна, — відповів я.

Я не знав, як, власне, перейти до суті справи, тому якийсь час мовчки поглядав на недокурки у попільничці.

— Ви хочете поговорити про роботу? — перервала вона мовчанку своєю допитливістю. — Але як я вже казала вчора, роботу повністю закінчено. Питань немає. І тому немає про що говорити.

Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Ну, то що?».

Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.

Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.

— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.

Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.

— Вибач за настирливість.

— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.

— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?

— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.

— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.

Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.

— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.

Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.

— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу. Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?