Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 12

Пані Ікс називала дівчат за викликом «голубоньками». Оте її «голубонько» було таким лагідним, як весняний полудень, коли вона проказувала: «Голубонько, одягай білизну з гарною мережкою. І не користуйся колготами» або «Голубонько, ти приготувала чай з вершками, чи не так?» Вона досконало вивчила свою клієнтуру — головно заможних бізнесменів років сорока-п’ятдесяти. Дві третини з них були іноземцями, решта — японцями. Пані Ікс гребувала політиками, стариками, збоченцями та бідняками.

Серед дюжини красунь — дівчат за викликом — моя нова подруга була найнепривабливішою і посередньою. Саме таке враження вона справляла, коли ховала під волоссям свої вуха. Я ніяк не збагну, чому пані Ікс накинула на неї око. Може, в її посередності вона помітила особливий блиск або просто вважала, що буде доречно мати одну посередню дівчину. У кожному разі, приціл пані Ікс був вдалим, бо незабаром у моєї подруги з’явилося кілька постійних клієнтів. У звичайному платті, із звичайною пудрою на обличчі, звичайною спідньою білизною на тілі та запахом звичайного мила, вона виряджалася до готелю «Хілтон» або «Окура», або «Прінс», щоб протягом тижня переспати з одним-двома чоловіками і таким чином заробити собі на місячний прожиток.

Протягом іншої половини ночей вона спала зі мною безоплатно. Як вона проводила першу половину ночей, я не знаю.

Її життя як коректора видавництва було набагато простішим. Тричі на тиждень вона їздила в район Канда, щоб від дев’ятої ранку і до п’ятої пополудні вичитувати коректуру на третьому поверсі невеличкого будинку, готувати чай і бігати вниз (бо в будинку не було ліфта) купувати гумки. Ніхто особливо до цього її не підганяв, просто вона була єдиною незаміжньою жінкою у видавництві. Зовсім як хамелеон, залежно від місця й обставин вона могла виблискувати або пригасати.

Я вперше зустрівся з нею (або радше, з її вухами) відразу після розриву з моєю дружиною — на початку серпня. Я підрядився до приготування копій реклами для комп’ютерної фірми програмного забезпечення і саме тоді вперше опинився віч-на-віч перед її вухами.

Директор рекламного агентства, розклавши на столі план заходів і кілька великих чорно-білих фотографій, сказав, що протягом тижня треба приготувати для них три види копій титульних сторінок макета реклами. На всіх трьох фотографіях було величезне зображення вуха.

Вухо?

— Чому вухо? — спитав я.

— Та хто його знає чому? Вухо та й усе. Маєш тиждень для роздумів над ним.

Отож я протягом тижня жив, споглядаючи вуха. На стіні перед столом приліпив липучою стрічкою три велетенські фотографії вуха і, покурюючи сигарети, попиваючи каву, заїдаючи бутербродом та обрізуючи нігті, не спускав з них очей.

Через тиждень якось я скінчив доручену роботу, але фотографії вуха і далі висіли на стіні. Може, тому, що лінувався їх відривати або звик їх щодня споглядати. Однак справжня причина того, чому я їх не відірвав і не засунув у шухляду, полягала в тому, що з багатьох сторін вони мене вабили. Про вухо такої форми можна було тільки мріяти. Або назвати ідеальним зразком. З такою силою мене ще ніколи не притягувала збільшена частина людського тіла (зокрема, й статевих органів). Чомусь воно нагадувало мені велетенський фатальний вир.