Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 11

Іноді він скидався на засохлу мініатюрну пальму, а іноді — на велетенський кукурудзяний качан. Якби перед ним не було таблички з написом «Орган розмноження кита», то, напевне, ніхто б і не здогадався, що це китовий прутень. Складалося враження, що це не продукт антарктичної зони, а скоріше історичний релікт, викопаний у пустелях Середньої Азії. Він відрізнявся як від мого, так і від усіх прутнів, які я досі бачив. І до того ж цей обрублений прутень викликав особливий, непоясненний смуток.

Я згадував про нього після мого першого злягання з дівчиною. Коли думав про те, яка доля йому випала та якими дорогами він потрапив у порожню виставкову залу акваріуму, у мене боліло серце. Здавалося, що в мене немає порятунку. Але ж я був надто молодим — мав лише сімнадцять років, — щоб упадати у відчай. А тому відтоді почав нагадувати собі: «Ми — не кити».

Лежачи в ліжку з новою подругою і граючись кінчиками пальців її волоссям, я довго думав про китів.

У спогадах про акваріум завжди був кінець осені. Скло басейну було холодне, мов крига, а на мені був грубий светр. Море, що видніло у, величезному скляному вікні виставкової зали, було темно-сіре, а численні білі хвилі нагадували білі мережані комірці на платті дівчат.

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про минуле, — відповів я.

Вона, двадцятиоднорічна дівчина, була стрункою, з прекрасним тілом і чарівними, ідеальної форми вухами. Вона частково працювала коректором у невеличкому видавництві, була рекламною моделлю для фотографування вух і дівчиною за викликом у маленькому клубі для вишуканого вузького кола друзів. Котре з цих занять було для неї головним, я не знав. Не знала цього й вона сама.

Однак, якщо подивитися під тим кутом, що було її суттю, то я міг би сказати, що найприроднішою вона виглядала в ролі рекламної моделі. Такої ж думки про це дотримувалась і вона. Однак сфера діяльності, в якій могла знайти застосування рекламна модель, була надзвичайно обмеженою, а саме її становище й платня страшенно низькими. Більшість рекламних агентств, фотографів, косметологів і журналістів ставилися до неї лише як до «власниці вух». Її душа і тіло, крім вух, повністю виокремлювались і не бралися до уваги.

— Але ж насправді все не так, — казала вона. — Вуха — це я, а я — це вуха.

А от виступаючи в ролі коректора або дівчини за викликом, вона ні на мить нікому не показувала своїх вух.

— Бо вони — це насправді не я, — пояснювала вона.

Офіс клубу дівчат за викликом під назвою «Клуб талантів» містився в Акасака і діяв під керівництвом посивілої англійки, яку всі називали пані Ікс. Вона прожила в Японії вже тридцять років, вільно говорила японською мовою і знала майже всі головні ієрогліфи. На відстані півкілометра від клубного офісу пані Ікс відкрила спеціально для жінок курси розмовної англійської мови і там підшуковувала привабливих дівчат для свого клубу. І навпаки — декілька дівчат за викликом відвідували курси англійської мови. Ясна річ, із зниженою платою за навчання.