Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 90

— І от тепер вона знову намагається кудись мене вести, — сказав я. — Я це чітко відчуваю. Ось уже впродовж кількох місяців. І поволі підтягую до себе нитку, яку вона мені підкинула. Нитка така тонка, що вже кілька разів здавалось — от-от порветься. Та все-таки якось я добрався до сьогодні. І за той час із багатьма людьми несподівано зустрівся. Ти — один із них. Центральний. Та я все ще не можу розгадати її наміру. Уже двоє людей загинуло на моїй дорозі. Спочатку Мей, потім однорукий поет… Рухатись я рухаюсь, та нікуди не доходжу…

Лід у склянках повністю розтанув, а тому Ґотанда приніс із кухні ще одне відерце, щоб охолодити дві нові порції віскі. Вишукані жести. Приємний стук льоду об стінки склянок. «Як у кіно», — подумав я.

— І в мене патове становище, — сказав я. — Як у тебе.

— Е ні, не таке. Воно в нас зовсім різне, — заперечив Ґотанда. — Я люблю жінку. Абсолютно безнадійною любов’ю. А в тебе — інша ситуація. Тебе, принаймні, щось кудись веде. Можливо, ти розгублений. Та це набагато краще, ніж блукання в лабіринті пристрастей, куди мене затягло. Ти хоч маєш надію. І шанс на те, що вихід знайдеться. А в мене нема нічого. По-моєму, між нашими ситуаціями — разюча відмінність, хіба ні?

— Можливо, — відповів я. — В усякому разі, мені нічого не залишається, як міцно триматися лінії Кікі. Поки що на інше я не спроможний. Вона намагається щось мені передати — чи то сигнал, чи то послання. І я прислухаюсь, аби дізнатися, що це таке…

— Послухай, — сказав Ґотанда. — А Кікі часом не могли вбити?

— Як Мей?

— Ага. Адже зникла вона надто раптово. Я згадав про Кікі, як тільки почув про смерть Мей. Подумав, чи не сталася з нею така ж біда? Але мовчав, бо не хотілося навіть про це говорити. Така можливість є, правда?

Я нічого не відповів. Бо я її бачив у сірих надвечірніх сутінках торговельного кварталу Гонолулу. Справді на неї натрапив. Навіть Юкі про це знає.

— Просто як можливість. Та це нічого не означає.

— Можливість, звичайно, є. Однак послання шле мені саме вона. Я це чітко відчуваю. Впізнаю її за особливостями поведінки.

Ґотанда довго мовчав, схрестивши руки на грудях. Здавалось, утомився і заснув. Та, звісно, він не спав. Раз у раз його пальці то стискалися, то розходилися. Крім пальців, більше ніщо не рухалося. Мені здавалося, ніби вечірня пітьма прокрадається в кімнату й огортає його елегантну постать, як навколоплідна рідина — немовля у материнському лоні.

Він іще раз побовтав льодом у склянці й ковтнув віскі.

І тоді я раптом відчув присутність когось стороннього. Начебто, крім нас із Ґотандою, в кімнаті є ще хтось третій. Я чітко відчував тепло його тіла, дихання, легкий запах. За всіма ознаками це не була людина. Повітря в кімнаті заворушилося так, ніби це спричинила якась тварина. «Тварина», — подумав я. Від цієї думки задерев’яніла спина. Я мимохіть озирнувся. Та, звісно, нічого не побачив. У повітрі висів тільки твердий згусток ознак чогось чужого. Але нічого не було видно. Був тільки я та заглиблений у роздуми Ґотанда із заплющеними очима. Я глибоко вдихнув повітря і сторожко прислухався. «Що за тварина?» — подумав я. Та дарма — нічого не почув. Видно, ця тварина десь затаїлася. Та незабаром підозрілі ознаки зникли. І тварини не стало.