Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн

25

О сьомій Юкі несподівано повернулася. Сказала, що прогулювалася берегом моря. «Ну що, може, хоч повечеряєте перед дорогою?» — запитав Макімура. Юкі захитала головою й відповіла, що не голодна і вже їде додому.

— Ну, як ще раз з’явиться настрій, навідайтесь у гості. Упродовж цього місяця я, напевне, буду в Японії, — сказав батько. І, звертаючись до мене, подякував за те, що я приїхав, і вибачився, що не прийняв мене гостинніше. «Нема за що», — відповів я.

Учень П’ятниця провів нас до автомобіля. На стоянці в глибині двору я побачив джип «Черокі», моторолер «Хонда» на 750 кубічних сантиметрів та мотоцикл для їзди по бездоріжжю.

— Як видно, життя у вас складне — на витримку, — сказав я П’ятниці.

— Авжеж, не просте, — відповів той, трохи подумавши. — Сенсей не з тих письменників, що живуть у башті зі слонової кістки. Хоч би там що, а на першому місці в нього дія.

— Якась дурість! — тихо буркнула Юкі.

Ми з П’ятницею вдали, ніби нічого не почули.

* * *

Як тільки ми сіли в «Субару», Юкі відразу заявила, що хоче їсти. Я зупинив автомобіль перед ресторанчиком «Ханґрі Тайґер» на морському узбережжі, й ми з’їли по біфштексу. Я випив безалкогольного пива.

— То про що ви розмовляли? — спитала вона, взявшись на десерт до пудинга.

Я не мав підстав щось приховувати, а тому пояснив їй суть батькової пропозиції.

— Я так і думала! — скривившись, сказала Юкі. — Це в його дусі. Ну, і що ж ви йому відповіли?

— Ясна річ, я відмовився. Я на таке не можу пристати. Загалом вийшла дивна розмова. Та незалежно від неї я от гадаю, чого б нам іноді не зустрічатися? Заради нас обох. Хоча я сильно відрізняюся від тебе віком і способом життя, по-іншому думаю й відчуваю, ми, здається, могли б багато про що поговорити. А ти як вважаєш?

Вона здвигнула плечима.

— Як захочеш мене побачити — телефонуй. Люди не мусять зустрічатися за обов’язком. Захочемо — зустрінемося. Ми відкрили одне одному те, чого нікому не казали, і тепер маємо спільну таємницю. Так чи ні?

Вона трохи завагалась, а потім промимрила:

— Угу…

— Якщо таку річ тримати в собі, то вона швидко розбухне, — вів я далі. — Настане мить, коли її вже не стримаєш. І якщо не відкрити віддушини — станеться вибух. Ба-бах! Розумієш? Як до такого стану дійде — життя стане нестерпним. Самому зберігати таємницю важко. Буває гірко й тобі, й мені. Нема кому розповісти, і ніхто не зрозуміє, що в тебе на душі… А от ми одне одного розуміємо. І можемо чесно все розповісти.

Вона кивнула.

— Я від тебе нічого не вимагаю. Як захочеш щось мені розповісти — телефонуй додому. Незалежно від того, що говорив мені твій батько. Я не збираюся грати роль співчутливого старшого брата або дядька. У певному розумінні ми з тобою рівні. І можемо допомагати одне одному. Ось чому нам варто іноді зустрічатися.

Вона нічого не відповіла. А коли впоралася з десертом, голосно ковтаючи, запила водою. І скоса зиркала на сім’ю товстунів, яка за сусіднім столом жваво напихала роти їжею. Батько, мати, дочка і маленький син. Усі на диво опецькуваті. Сперши лікті на стіл, я сьорбав каву й розглядав обличчя Юкі. «Справді гарна дитина», — подумав я. Якщо довго дивитися на таке обличчя, то починає здаватися, що тобі влучили камінцем у саме серце. Ходи до мого серця настільки звивисті, що його глибінь зазвичай нікому недосяжна, але Юкі зуміла точно вцілити туди камінцем. «Якби я мав п’ятнадцять років — закохався б у неї», — подумав я. А втім, у п’ятнадцятирічному віці я навряд чи зрозумів би, що вона відчуває. Тепер до певної міри розумію. І по-своєму можу її оберегти. Але у свої тридцять чотири до тринадцятилітніх дівчат не залицяюсь. Із цього нічого путнього не виходить.