Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 49

Звичайно, я розумів, що таке життя не може тривати вічно. Однак не міг зрушити з місця. Я розслабився, Юкі — також. Я дивився на неї, і язик не повертався сказати: «Ну що, пора додому?». Врешті-решт це стало виправданням для мене самого.

Минуло два тижні.

* * *

Ми з Юкі каталися на автомобілі. Під вечір ми опинилися в торговельній частині міста. Дорога була забита, та ми нікуди не квапились і, просуваючись поволі вперед, розглядали міські краєвиди. Кінотеатри порнофільмів, крамнички лахміття, в’єтнамського одягу та китайських харчових продуктів, старих книжок та уживаних платівок тяглися вздовж дороги нескінченними рядами. Два дідки, винісши із крамнички на тротуар стіл і стільці, грали в ґо. Завжди однакова торговельна частина Гонолулу. Майже на кожному розі безцільно стовбичили чоловіки із сонними очима. Цікаві квартали. Тут можна дешево й смачно попоїсти. Та от дівчатам тут краще не гуляти поодинці.

Коли, вибравшись із торговельної частини міста, ми наближалися до порту, вздовж дороги потяглося щораз більше контор і складів торгових компаній. Навколо ставало дедалі безлюдніше та непривітніше. Перехожі квапливо виходили з будівель фірм і збиралися на автобусних зупинках. Тут і там на кафетеріях спалахували неонові вивіски, завжди чомусь без жодного ієрогліфа.

— Хочу ще раз подивитися «Інопланетянина», — сказала Юкі.

— Гаразд, по вечері підемо дивитися, — пообіцяв я.

І тоді вона завела розмову про «Інопланетянина». Сказала: «Жаль, що ви не схожі на Інопланетянина». І вказівним пальцем легко торкнулася мого чола.

— Не старайся, — зупиняв я її. — Навіть це мене не вилікує…

Юкі хихикнула.

І саме тоді все сталося.

Мене раптом щось наче вдарило. Щось у голові цокнуло і з’єдналося. Щось сталося. Та що саме — в цю мить я не збагнув.

Майже автоматично я натиснув на педаль гальма. Водій «Комаро» позаду кілька разів відчайдушно просигналив і, об’їжджаючи нас, обкидав із вікна лайкою. Так, це правда, я щось побачив. Щойно. Щось дуже важливе.

— Гей! Що сталося?! Вам що, на той світ захотілося? — скрикнула Юкі. Здається, саме так вона сказала.

Та я її не слухав. «Це — Кікі!» — подумав я. Сумніву не було: я щойно бачив Кікі. Тут, у Гонолулу. І чого вона тут опинилась — я не знав. Та це була Кікі. Я з нею розминувся. Вона пройшла повз наш автомобіль так близько, що я міг би торкнутись її, якби висунув руку з вікна. Пройшла — і зникла.

— Зачини всі вікна, замкни всі двері. І надвір не виходь. Хоч би хто просив — нікому не відчиняй. Я скоро повернуся, — сказав я Юкі й вискочив із автомобіля.

— Стривайте!.. Я не хочу бути тут сама!..

Та я вже не звертав на неї уваги, а мчав стрімголов тротуаром. По дорозі збив не одну людину, але не мав часу навіть оглянутись. Я мусив догнати Кікі. Навіщо — не знаю. Я мусив догнати її й поговорити з нею. Я пробіг так у людському потоці кварталів два-три. На бігу згадав, як вона одягнена. Блакитне плаття, біла сумка через плече. Вони замріли далеко-далеко переді мною — блакитне плаття й біла сумка. У вечірніх сутінках біла сумка через плече гойдалась у такт її ходи. Вона прямувала в найлюдніші квартали. Коли я вибрався на якийсь проспект, натовп перехожих раптом погустішав, і я вже не міг швидко бігти. Огрядна жінка, втричі більша за Юкі, перегородила мені дорогу. І все-таки відстань між мною та Кікі потроху скорочувалася. Вона не переставала йти. Звичним кроком — не швидко, не повільно. Не обертаючись назад, не озираючись по боках, не виказуючи бажання сісти в автобус — просто крокувала вперед, і все. Здавалося, що от-от я її наздожену, але дивна річ: відстань між нами не дуже коротшала. Вона не зупинялася на жодному перехресті. На кожному світлофорі завжди спалахувало зелене світло — так, ніби вона заздалегідь прорахувала свій маршрут. Одного разу, щоб не загубити її з поля зору, мені довелося перебігати дорогу на червоне світло, ризикуючи потрапити під колеса автомобілів.