Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 48

— Знайоме, — відповіла вона. — Я все життя тільки це й відчуваю.

— Ну, тоді розмова коротка. Ото і є статевий потяг.

— І коли востаннє ви по небу літали? Ну, перед тим, як тато купив вам жінку?

— Наприкінці минулого місяця, — відповів я.

— Було приємно?

Я кивнув.

— А це завжди буває приємно?

— Не обов’язково, — сказав я. — Бо коли збираються дві недосконалі істоти, то не завжди все складається добре. Трапляються й розчарування. Буває й так, що злетиш у небо, але від радості забудеш про все на світі — і вдаришся головою об дерево…

— Гм-м-м!.. — промимрила Юкі й задумалася. Напевне, уявила собі пташку, яка задивилася на щось збоку й ненароком налетіла на дерево. Я занепокоївся. Чи правильно я пояснював? Може, я навчаю дівчинку в такому юному віці зовсім не того, чого треба? А втім, байдуже. Як підросте — сама все зрозуміє.

— Однак із віком імовірність того, що все складеться добре, збільшується, — пояснював я далі. — Набуваєш потрібних знань. Як передбачити погоду, визначити напрям вітру… Але сам статевий потяг, як правило, із віком слабкішає. Ось така справа.

— Яка жалюгідність! — сказала Юкі, похитуючи головою.

— І не кажи, — погодився я.

* * *

Гаваї…

Власне, скільки вже днів я перебуваю на цьому острові? Саме поняття про час повністю вивітрилося з голови. Після вчора настало сьогодні, після сьогодні настане завтра — ось і все, що я відчував. Сонце вставало й сідало, місяць з’являвся і зникав, за припливом наступав відплив… Я взяв записник і спробував підрахувати минулі дні за календарем. Вийшло, що я приїхав сюди десять днів тому. Квітень швидко добігав кінця. Місяць, який я збирався використати для відпустки, вже промайнув. «Що сталося?» — подумав я. Гайки, що зміцнювали голову, ослабли. Зовсім ослабли. Дні минали за серфінгом та «Пінья-коладою». Зрештою, це не так уже погано. Одначе насправді я хотів розшукати Кікі! Саме із цього все й почалось. Я відстежував цей сюжет і спостерігав, як розвиваються події. І раптом відчув, що опинився в теперішньому становищі. Одні за одними з’являлися дивні люди, різко змінювались обставини. Внаслідок цього я зараз перебуваю в тіні пальми й із тропічним напоєм у руці слухаю співи гурту «Каlарапа». Розвиток подій пішов не в тому напрямі. Колись доведеться його змінювати. Мей померла. Її вбили. По мене прийшла поліція. До речі, чим, власне, закінчилася справа з Мей? Чи Літератор і Рибалка зуміли встановити її особу? А що там з Ґотандою? Останнього разу він здавався страшенно виснаженим. Про що він хотів тоді зі мною поговорити? Так чи інакше — все залишилося невизначеним. Та кидати все так на півдорозі не можна. Пора вертатися до Японії.

Та я не міг зрушити з місця. Як і Юкі, вперше за тривалий час я насолоджувався днями, вільними від напруження. Бо потребував цього не менше за неї. Щодня я майже ні про що не думав. Підсмажувався на осонні, плавав, дудлив пиво й роз’їжджав на автомобілі під спів Брюса Спрінґстіна та «Rolling Stones». Прогулювався пляжами під місячним сяйвом, напивався в барах готелів.