Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 121
Харукі Муракамі
Однак я вирішив назвати це сном. Бо, як мені здається, таке визначення найточніше відповідає суті того, що я пережив.
* * *
Кікі снилася мені вдосвіта.
І вві сні був досвіток.
Я дзвонив по телефону. За кордон. Набирав номер телефону, який жінка — начебто Кікі — залишила на підвіконні кімнати в торговельному кварталі Гонолулу. Клац, клац, клац! — чулося у трубці. Я подумав, що з’єднуюся. Цифра за цифрою. Після короткої паузи залунали гудки. Притиснувши трубку до вуха, я підраховував глухі звуки. П’ять… шість… сім… вісім… Після дванадцятого гудка трубку хтось підняв. І тієї ж миті я опинився там, у порожній «кімнаті смерті» в торговельному кварталі Гонолулу. Видно, був полудень: крізь віконечка у стелі, схожі на ілюмінатори, пробивалося зверху сонячне проміння. Кілька товстих стовпів світла, наче витесаних ножем і сліпучих, як південне сонце, падали прямовисно на підлогу, а всередині них кружляла пилюка. Поза тими стовпами кімната була темна й холодна. Контраст між її частинами здавався разючим. «Наче я на дні морському», — подумав я.
Я сів на диван і приклав трубку до вуха. Телефонний шнур довго звивався по підлозі, перетинав стовпи світла й губився у хисткій темряві. Такого довжелезного шнура я ще ніколи не бачив. Усе ще тримаючи телефон на колінах, я оглянувся навколо.
Розміщення меблів у кімнаті від минулого разу не змінилося. Ліжко, стіл, диван, стільці, телевізор і торшер стояли у неприродному порядку. І запах залишився той самий. Запах тривало замкненого приміщення. Застояне повітря, що відгонить пліснявою. А от шести скелетів не було. Ні на ліжку, ні на дивані, ні на стільці перед телевізором, ні за обіднім столом. Усі зникли. Зник і посуд із недоїденими стравами. Я поставив телефон на диван і підвівся. Трохи боліла голова. Гострим болем — так болить, коли чуєш якийсь дуже різкий звук. А тому я знову сів.
І тоді на стільці в найдальшому кутку, огорненому пітьмою, щось наче заворушилось. Я напружив зір. Це «щось» легко підвелось і, зацокавши каблучками, попрямувало до мене. Це була Кікі. Вона повільно виринула з темряви, пройшла через стовпи світла й сіла на стілець за столом. Як і минулого разу, Кікі була в блакитній сукні та з білою сумочкою через плече.
Вона сиділа й пильно дивилася на мене. З надзвичайно спокійним виразом на обличчі. Розташувалася не на світі і не в тіні, а посередині між ними. Я підвівся і вже збирався підійти до неї, але чомусь зупинився — через розгубленість, а може, через біль у скронях.
— Куди ділися скелети? — запитав я.
— Та хто його знає… — відповіла вона. — Мабуть, зникли…
— Це ти їх прибрала?
— Та ні, вони просто зникли. А може, це ви їх прибрали?
Я зиркнув на телефон і легко потер скроні кінчиками пальців.
— Власне, що вони, ці скелети, означали?
— Вас, — відповіла вона. — Це ж ваша кімната. Тут усе ваше.
—
