Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 120
Харукі Муракамі
Вона всміхнулася.
— Саме це я хотіла почути.
Я кивнув.
— Ви любили Ґотанду, правда? — спитала вона.
— Любив, — відповів я. Сказавши це, я раптом запнувся. На очі наверталися сльози, але я їх стримав. І глибоко зітхнув. — Із кожною нашою зустріччю він щораз більше мені подобався. Таке рідко буває. Особливо коли досягнеш мого віку…
— А він її убив?
Я трохи помовчав, розглядаючи літнє місто крізь темні окуляри.
— Ніхто цього не знає. Та, зрештою, яке це має значення?
Виставивши лікоть у вікно й підперши щоку долонею, Юкі дивилася на навколишній краєвид і слухала гурт «Talking Heads». Я подумав, що порівняно з нашою першою зустріччю вона трохи подорослішала. Чи, може, так мені здалося. Адже минуло тільки два з половиною місяці…
«Літо…» — подумав я.
— Що ви тепер збираєтеся робити? — спитала Юкі.
— Справді, що робити? — сказав я. — Нічого ще не вирішив. Що б такого придумати? В усякому разі, ще раз побуваю в Саппоро. Завтра або післязавтра. Там у мене залишилися справи, які треба залагодити…
Я мушу зустрітися з Юмійосі. І з Чоловіком-Вівцею. Там — моє місце. Я йому належу. Там хтось плаче за мною. Я мушу ще раз туди повернутись і з’єднати докупи розірване кільце.
Поблизу станції Йойоґі-Хатіман Юкі захотіла вийти.
— Поїду електричкою на лінії Одакю, — сказала вона.
— Довезу тебе куди треба, — запропонував я. — Бо сьогодні до вечора я вільний.
Вона всміхнулася.
— Дякую. Не турбуйтесь. Це дуже далеко й, крім того, електричкою буде швидше.
— Дивно… — сказав я, знімаючи окуляри. — Ти сказала «дякую»?
— А що, хіба не можна?
— Звичайно, можна…
Секунд десять-п’ятнадцять вона дивилася мені в вічі. На її обличчі не було якогось певного виразу. Тільки блиск в очах і форма губ потроху змінювалися — губи стискались, а проникливі очі оживали, нагадуючи мені про літнє сонце. Про сонячне проміння, що яскраво вигравало на поверхні моря того, минулого, літа.
— Ти просто мене зворушила, — додав я.
— Дивак! — сказала вона. Вийшла з автомобіля, хряснула дверцятами й, не озираючись назад, пішла тротуаром. Я пильно стежив за її стрункою постаттю в людській юрбі. А коли вона зникла, я відчув нестерпний смуток. Ніби хтось знехтував моєю любов’ю.
Насвистуючи «Summer in the City» гурту «Lovin’ Spoonful», я проїхав з Омотесандо на Аоямадорі з наміром накупити продуктів в універмазі «Кінокунія». Та, заїжджаючи на автостоянку, я раптом згадав, що завтра або післязавтра відлітаю до Саппоро. Не треба готувати їжі, не треба купувати продуктів. Од такої думки я навіть розгубився. Бо зараз я зовсім не мав що робити.
Я ще раз без ніякої мети покружляв по місту й повернувся додому. Квартира здавалася страшною пусткою.
«От тобі й на!» — подумав я. І, звалившись на ліжко, втупився у стелю.
—
Що й казати, не дуже приємні слова.
— Ку-ку! — сказала Мей. І її голос прокотився дзвінкою луною у порожній кімнаті.
42
Мені снилася Кікі. Гадаю, що це був сон. А якщо не сон, то якась дія, споріднена з ним. Що таке «дія, споріднена зі сном»? Сам не знаю. Але таке буває. На пограниччі свідомості існує багато чого такого, чому й назви не придумати.