Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 110
Харукі Муракамі
Упоравшись із піцою, ми якийсь час мовчки дивилися на спорожнілу сцену. Музика скінчилась — і людські голоси залунали на диво твердо. З невиразною твердістю. М’які за своєю природою, вони здавалися твердими, але, наблизившись до мене, легко розбивались. Їхні хвилі розгойдували мою свідомість. Повільно накочувались, ударяли мені в голову — і відступали назад. І так раз за разом. Поки я прислухався до шуму цих хвиль, моя свідомість відлітала кудись далеко-далеко. Далекі хвилі билися об далеку свідомість.
— Навіщо ти вбив Кікі? — запитав я Ґотанду. Я не збирався його питати. Слова самі раптом зірвалися з язика.
Він глянув на мене так, наче вдивлявся у щось дуже далеке. Крізь ледь-ледь розтулені губи видніли його сніжно-білі зуби. Ґотанда не зводив із мене очей досить довго. Шум у моїй голові то наростав, то затихав. Так, ніби відчуття реальності то покидало мене, то поверталося назад. Я пам’ятаю його бездоганні пальці, акуратно зчеплені на столі. Коли відчуття реальності відступало, його пальці здавалися тонким витвором мистецтва.
Потім Ґотанда всміхнувся. Дуже спокійною усмішкою.
— Я… убив… Кікі?… — перепитав він повільно, слово за словом.
— Це — жарт, — сказав я, також усміхнувшись. — Я просто так спитав… Чомусь захотілося.
Ґотанда перевів погляд на стіл і на свої пальці.
— Та ні, це не жарт. А дуже важливе запитання. Його треба як слід обдумати. Чи вбив я Кікі? Це треба серйозно обміркувати…
Я подивився на нього. Його губи всміхались, а очі залишалися серйозними. Він не жартував.
— Навіщо тобі вбивати Кікі? — спитав я.
— Навіщо мені вбивати Кікі?.. Навіщо — не знаю. Чому я вбив її?
— Слухай, я тебе не розумію, — засміявшись, сказав я. — Так ти вбив Кікі чи ні?
— Над цим треба подумати. Убив я Кікі чи ні? — Ґотанда ковтнув пива, поставив склянку на стіл і підпер щоку долонею. — Я сам не впевнений. Звучить по-дурному, чи не так? Але це правда. Я не впевнений. Мені здається, ніби я задушив її. У своїй квартирі. Так здається. А чому? З якого це дива я залишався з нею наодинці? Адже я ніколи цього не хотів. Якась дурниця, ніяк не можу пригадати. Та все-таки ми були удвох із Кікі… Я відвіз її труп автомашиною і десь закопав. Десь у горах. Але я не певний, що так було насправді. Не можу сказати, що так сталося. Тільки здається, що сталося. А доказів нема. Я довго над цим думав. Та дарма, ні до чого не додумався. Найголовніше — як у порожнечу провалилось. Я намагаюся знайти конкретні докази. Скажімо, лопату. Якщо я закопав труп у землю, то, напевне, користувався лопатою. Якби її віднайшов — зрозумів би, що все це правда. Та, як на лихо, нічого не вдається згадати. Пам’ять розсипалася на окремі шматки… Лопату я купив у якійсь крамниці для садівників. Яму викопав, трупа поховав. А саму лопату десь викинув.
