Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 109

«Ну, от пора…» — подумав я. Але почати розмову на задуману тему не зміг. Ґотанда сидів розслаблений і, здавалося, втішався приємним вечором. Милуючись невинною усмішкою на його устах, я відчував, що слова в горлі застряли. «Нічого не вийде, — подумав я. — Зараз не зможу. Радше я зроблю це пізніше…»

— Як тобі живеться? — спитав я. І, похопившись подумав: «Гей, не можна постійно так відкладати». Та я не міг себе пересилити. Не зумів почати. Ніяк. — Як робота? Як дружина?

— Робота — як завжди, — відповів він, криво посміхаючись. — Як завжди. Роботи, якої хочу, нема. А яка не до вподоби — хоч греблю гати. Як лавина, накочується. Я щосили кричу — а ніхто не чує. Аж горло надриваю. А дружина… Дивна річ: давно з нею розлучився, а все дружиною називаю… Відтоді ми з нею лише один раз зустрічалися. Слухай, ти коли-небудь спав із жінкою в мотелі або в лав-готелі?

— Та ні… Майже ніколи.

Ґотанда похитав головою.

— Дивна це штука… Якщо довго там перебуваєш — втомлюєшся. У кімнаті — цілковита темрява. Вікна щільно запнуті. Бо номер призначений для любощів. І вікна там не потрібні. Як і світло. Коротко кажучи, досить тільки ванни та ліжка. А ще — тихої музики, телевізора й холодильника. Якщо бути реалістом, лише того, без чого не можна обійтися. Нічого й казати, зручне місце для інтимної зустрічі. От я там і люблюсь із дружиною. Люблюсь як треба. З нею мені чудово! Знімається напруження, обом весело. Ніжність з’являється. Як скінчимо любощі — обіймаємося, поки знову не захочеться. Тільки світла в кімнаті бракує. Враження таке, ніби ти в герметично закритому контейнері. Усе якесь штучне. Воно мені зовсім не до душі, повір. Та, на жаль, лише там я можу зустрітись із дружиною.

Ґотанда надпив пива й витер паперовою серветкою губи.

— У своє помешкання я її привести не можу. Миттю журналісти вистежать. Якби так зробив, вони відразу рознюхали б. Не знаю, як це їм вдається, та це факт. Подорожувати разом також не можемо — викроїти стільки часу не вдається. Та найголовніше — хоч куди б ми поїхали, нас відразу впізнають. Бо для декого наше особисте життя — як роздрібний товар. Тож виходить, що мені нема куди податися, крім якогось дешевенького мотелю. Ось таке моє життя… — Запнувшись, Ґотанда глянув на мене. І всміхнувся. — От бачиш, я знову тобі жаліюся.

— Та нічого. Можеш говорити, що тобі хочеться. А я послухаю. Бо сьогодні мені приємніше слухати, ніж говорити.

— Е ні, не тільки сьогодні. Ти завжди вислуховуєш мої скарги. А я твоїх — ніколи. Взагалі, на світі мало людей, здатних когось іншого слухати. Всім хочеться говорити. Хоча й нема чого. Я один із них.

Джазовий оркестр заграв «Hello, Dolly». Якийсь час ми прислухалися до музики.

— Піци більше не хочеш? — спитав мене Ґотанда. — Ще по половинці вдвох з’їмо, чи не так? Чортзна-чому я сьогодні страшно голодний.

— Замовляй. Я також іще не наївся.

Ґотанда підійшов до прилавка й замовив піцу з анчоусами. А коли вона підсмажилася, ми її мовчки ум’яли — кожен свою половину. Студентський гурт усе ще натужно горлав. Незабаром оркестр закінчив останню композицію. Зачохливши банджо, трубу й тромбон, музиканти пішли, й на сцені залишилося тільки піаніно.