Читать «Княжа гора» онлайн - страница 34

— Дiдуню, серце ви моє, лиш подивiться, що у вас на межi валяється!

— Ось камiнь клином — це сокира! Ось рiг — це все, що зосталось вiд бойового молота… Ось що зосталось вiд могили кiстяноï… Ось гостра стрiла… ось вiд списа…

Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима.

— Дiдуню, це ваш спадок — од пращурiв гай-гай iз яких столiть… Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге?

— Атож, споконвiчна дiдизна, — згодився дiд Гордiй. — Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжоï гори, правда… I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп… А ось онук уже в новiй хатi знайшовся.

Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав:

— Це рибальський гачок. На цей гачок твоï старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя.

— Предки ловили, авжеж, — мовив дiд. — Бо риба водилась…

Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до неï:

— Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто.

— Ай справдi намисто, — пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. — Тiльки де вже менi ïх визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбирає. Не пропаде в землi, свого долежиться.

Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком.

— Бери, чоловiче добрий!

— Таке багатство! — скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. — За вiщо ж менi такий скарб?

— Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i знаєш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всякоï всячини.

— Ой родить, ой родить, — проспiвала баба Килина, йдучи до хати. — I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я.

Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що таïли ïï надра. Може, там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то вiн i на Гнiдка посягне…

— Яка земля! — прошепотiв чорний чоловiк. — Ми ïï всю прочитаємо.

— Читай, ти грамотний, — мовив дiд Гордiй. — Цiєï книжки вистачить не тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору читати — й не перечитати, читай, читай…

О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком — хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою подiлитися з людиною. А менi все за товариша й помiчника — хай перстач i звiробiй, хай живокiст i собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй — поклонись. У мене всякого цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлiє камiнь, пролущився й мохом порiс, а там i другий камiнь бiлiє, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось дощi бiлять-вибiлюють ïхнi мертвi голови, а снiги сiчуть по ïхнiх лобах, а вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжоï гори. А ось тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi воïни полягли, тiльки, бачиш, земля ïх прийняла, вони оцiєю кам'яною стiною стали, стiна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цiєï стiни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi ïхнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напоïла з грудей, тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стiну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiдаєшся до джерел, що бiлою кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i в морози не крижанiють. Яка пташка нап'ється тут, яка звiрина причаститься — i вже не позичати ïм сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого створiння, яке б не пораювало бiля джерел.