Читать «Княжа гора» онлайн - страница 36

Євген Гуцало

Танк — у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками — на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiлеï цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима своïми.

Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiтає через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток — самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло ïï свiтло у млисто-беззоряному баговиннi.

— Дiдуню, а де танкiсти?

Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться шиєю.

— Танкiсти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться.

– Їх побило, га? — питаєш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка.

— Цiкаво — й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда.

— Танкiсти? — знову перепитує, зiтхаючи, i його долоня на твоïй головi

— наче лiтепло. — А чом би ïх мало побити?

— А танк затонув!.. А вiйна!..

— Так нема ж ïх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах… Мало де, мало що…

— Дiду, ви бачили? Бачили ïх? Де роблять на тракторах, де на машинах?

— Мало де!.. Скрiзь. Бо ïм почот, бо вони фронтовики. — Дiд замовкає i додає значуще: — Пiсень спiвають, аякже.

Лiлеï бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже випливає на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього меншає, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднiє на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долинає з кузнi вiдгомiн ковальського молота.

— В музеï поставлять, — каже дiд. I дивується: — Таку машинерiю — i в музей…

Танк вiддаляється — i такий здається несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в курявi.

Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття — й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.