Читать «Княжа гора» онлайн - страница 33

— I не дивiться так на мене, дiдуню, — смiється, — бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй.

— Та бачу, що нетутешнiй. — Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. — Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй.

— Як ви сказали, дiдуню? — Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скiльки вам рокiв, га?

Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.

— А вашiй бабi? — Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. — Скiльки рокiв вашiй молодицi?

— Молодицi? — й не осмiхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без вiку.

— А внуковi?

— А який у внука може бути вiк? Нiякого.

— То у вас хтось має вiк чи без вiку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: — Може, Княжа гора має вiк?

— Княжа гора? — перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: — Княжа гора без вiку.

— Ви знаєте, я з археологiчноï експедицiï, — каже гiсть. — Копаємо тут i на горi, й пiд горою… Е-е, дiдуню, все має вiк — i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора.

Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд.

— А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжоï гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш.

Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ïхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, — i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великоï брили гранiту.

А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєï городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неï в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.

— Який безпечний народ наш! — наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. — Яка свiдомiсть у народу — як у безсмертноï дитини, що нiколи не подорослiшає, не постарiшає, не обтяжiє розумом вiд досвiду!

Щось знаходив на межi, складав до латаноï шкiряноï торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не порятується вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки.