Читать «Княжа гора» онлайн - страница 32

— Весiлля ж, тату, весiлля!

А в самого сльози бринiли в голосi.

Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодоï, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ïï руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою — бо куди проти неï радiо чи телевiзору! — вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ïхню рiч, i та рiч перед твоïм зором оберталась на видиво живе.

— Була в Остапа на весiллi, — сокорiла баба Килина.

— Хай господь милує, — вишневощока тiтонька ïй. — Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив.

— Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.

— Там полюбились, либонь.

— Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ïï в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся — людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi.

— Ще мати ïï жива, тiльки недочуває, славна така…

— Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився…

— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом.

— То нiмцi взяли Меланку з дитиною.

— Атож, iз дитиною, — згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неï не знає.

— I на шибеницi повiсили ïï разом iз дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути.

— То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.

— Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався.

— Остап iз Меланкою не розписувались, правда?

— Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.

— А є такий закон?

— Якби не водився такий закон, то не розписали б.

— Iз покiйною…

— Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає.

— Вiн усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…

Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi — й тi чорнi, битi багровими жилками.