Читать «Княжа гора» онлайн - страница 31

— Та нiяке радiо зi мною не зрiвняється! Радiо вночi не балака, а менi й дiд Гордiй не замкне на нiч рота…

Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час немов на одному мiсцi, гарцюєш вiхтем полум'я у жилавiй руцi.

— Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля…

— Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка?

— О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в неï за посох, а такого весiлля свiт справдi не бачив…

Хата стояла не в падолi Княжоï гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi — не знаходив молодоï та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовиннi весiльноï фати, у биндах, у квiтках, що молодий — у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли.

— А де музика? — поспитав пошепки.

— О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, — так само пошепки вiдказала баба Килина.

— А чом не спiвають?

— Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий.

— А де молода?

— Колись узнаєш, дитино, — зiтхнула баба.

— А де молодий?

— О, прилип, як шевська смола… Ген молодий, хiба не бачиш? Хазяïн — молодий, Остап Кiндратович…

I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi своєю жiнкою, обоє вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти ïхнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда.

— Так у молодого ж — онуки!

— Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! — мудро заперечила баба Килина.

За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював: